Ми продовжуємо серію публікацій до читань австрійської літератури. Фрідріх Ахляйтнер класик сучасного авангарду, письменник та архітектурний критик. Народився 1930 р. у містечку Шальхен, Верхня Австрія. Живе у Відні. Учасник знаменитої «Віденської групи», першого авангардного угрупування австрійських письменників. Разом із Артманом, Баєром, Рюмом та Вінером він створював тексти-монтажі та конкретну поезію, брав участь у літературному кабаре. Його діалектні вірші продовжили традицію класичного авангарду початку ХХ століття.
Уривок було озвучено на літературниях читаннях "Мала батьківщина: сліди і місця" 24 жовтня 2008 у Києві. Це було однієї суботи у жовтні 63-го. Зранку я електричкою поїхала до Кьоніґс Вустергаузена, щоб пошукати грибів, але насправді – щоб розвіяти тугу, яка вже кілька днів травила мені душу, хоч причин для неї начебто й не було. Не склалося: став накрапати дощ,
В рамках темы "Перевод:___". Я мирно зарабатываю на жизнь моему ребенку и на жизнь себе. Посреди залитого солнцем дня, я могу пойти поесть; и еще раз поесть вечером, когда жизнь города, после периода повышенной интенсивности, сходит на нет, умирая вместе с солнечным светом. Еще, я могу лечь спать, я могу пойти спать домой, правда, в скромную комнату, но на свежем воздухе, на самой главной улице рабочего квартала, здесь мне нравится, здесь живут мои друзья.
Я цілувати місце рад / Де мить тому ще кляк твій зад / І прагну я надихатися потом / Тебе запам'ятати хоч би ротом. (...) Герхард Рюм (1930) австрійський поет, художник, композитор та аукціоніст, один із засновників «Віденської групи», австрійського авангардного руху, що існував з 1954 по 1964 рік й значно вплинув на всю німецькомовну літературу. Твори Рюма відбуваються на межі оптичного та акустичного. Нагороджений численними австрійськими та міжнародними літературними преміями.
Бодо Гелль (1943, Зальцбурґ) - віденський поет, письменник, драматург. Для його стилю, як і для поетів «Віденської групи», характерні посилена ритмізація, асонанси, мовна гра та жартівливість. Найвідоміші збірки: „Dom Mischabel Hochjoch" (1977), «Pflaster» (1980), «Stadtschrift - Linie 13A» (1983). В останній текст відтворює маршрут віденського автобуса 13А - вивіски, оголошення, інформаційні дошки, які впадають в око пасажирові, - відповідно, збірка сама перетворюється на «текст міста».
Майбутнє. Нібито я не знаю, що це таке. Майбутнє, як видно із самого слова, – це те, що має бути з кожним, з багатьма, з усіма. Майбутнє – це мить, яка настане після теперішнього, наступна секунда, хвилина, година, тиждень, прийдешній місяць, прийдешній рік. Власне, тільки майбутнє й минуле існують насправді, бо сучасність невловима і фіксується лише у граматиці як категорія “теперішнього часу”. Та й що значить “теперішній час”, “сучасність“ або “нині” у математичній логіці часу?(...)
Є в мене проїзний на місяць для київського метро, це велике щастя маленького розміру, тримаю його при собі, можу намацати через тканину куртки. Як місцевий житель, мов той, якому дозволено бути причетним, так, як і належить, проводжу електронною карткою по сканеру на турнікеті й стрімко проминаю світлову перегородку, перш ніж вона встигне передумати, і ось я вже пірнаю ескалатором вниз і вглиб. Але я не той, якому дозволено бути причетним (...)
Ліс застиглого часу. Коло, яке можна було зробити, туди, за межі, щоб потім знову повернутися приблизно в те саме місце, з тією різницею, що це знову було можливо – що саме? Щось. Забула.Чи це ще правда, що на краю світу час зупиняється, і що це має означати, чи зможу я зробити те, заради чого сюди прийшла, – про це я думала дорогою, тюпаючи канавами від тракторних коліс, по коліна завглибш. Тут і там розколини навперехрест, жодного клаптя ґрунту, по якому можна було б нормально йти, всюди ці глибокі баюри, гарна лесова земля, побіліла від спеки, запечена на скелю, ані сліду людської ноги (...)