17 лютого 2019

Книжка есеїв "Котилася торба" (Критика, 2012) — у дечому як вступ до певного західного канону, сповнена деякої ностальгії до західного світу та давнішої епохи, цим вона відрізняється від більш динамічної книжки "Ровер" (Крок, 2015).

«Сербський сюрреалізм»

IMG 4608 2

 

Літак рейсу Нью-Йорк–Париж набирає висоту, під нами – залите вогнями місто і клапоть півострова, на якому розмістився аеропорт JFK, – швидко перетворюються на вузьку смужку; всіяну мерехтливим світлом. Good bye America!

1. Від аеропорту до центру Белґрада їхати приблизно пів години, дорогою бачиш розбомблені будівлі генерального штабу юґославської армії та поліції, неподалік від вулиці, де розміщено більшість будинків іноземних дипломатичних місій, що працюють у Сербії. Я запитав, чому досі не ведеться ніякої відбудови, бо – погодьтеся – понищені ракетами сіруваті будівлі аж ніяк не можуть бути окрасою міста над Дунаєм. Мені відповіли, що на ці роботи не знайшли коштів, проте, гадаю, в такий спосіб серби тренують нову історичну пам’ять, пов’язану тепер не з турецькими середньовічними проникненнями у простір культури чи релігії, а із сучасними західними намаганнями розв’язати гордіїв вузол балканської проблеми.

П’ять років, що минули від моїх перших відвідин Белґрада, змінили багато чого у цьому місті на межиріччі Дунаю і Сави. Позаду залишилися: поділ Юґославії, війна, блокада західних держав, пригальмовування національної економіки, доба Мілошевича тощо. Попереду – майже як в Україні – постійні політичні перегони. Незмінними, однак, є образа сербів і переконаність у своїй правоті.

1997 року збоку Національної бібліотеки виднівся недобудований собор святого Сави, тоді я подумав, що найбільша, за теперішніх часів, церква у Сербії символізує відродження національного духу і є тим наріжним каменем сербського етносу. Це, звичайно, було до натівських бомбардувань, коли увесь світ сидів при телевізорах і споглядав нічні спалахи вдало запущених ракет (якщо не брати до уваги інцидент із китайським посольством). Чи не те саме спостерігали городяни вічного міста, коли на аренах римських колізеїв голодні звірі шматували перших християн? Ці події надто віддалені, але людство не проти того, аби насолоджуватися жорсткими іграми. Чи є щось про це у Фройда?

Як виявилося, ніхто не заперечує трагічної історії самих сербів, але ніхто також не відчуває потреби зрозуміти їхню ментальність. І чи винні сербські деспоти та князі, що, привівши племена на береги Дунаю, встряли у середньовічні конфлікти, турки-бо ввійшли в цей простір лише у XIV столітті.

Православні монастирі та церкви – наче незрима енергосистема єдиного сербського організму, що живить його окремішність і самодостатність. Православ’я тут – це більше ніж культурна притомність чи історія, воно утримує ціле поспільство у постійному ритмі й, можливо, є центром національного буття.

Під іншим поглядом, сама культура Сербії давно відійшла від ортодоксального розуміння, яке часто-густо домінує в інших православних країнах, зокрема, й передовсім, у Росії. Але Европа, що розташована майже поряд, приносила у сербський простір доволі важливий струмінь новизни, ці вектори накреслено і від Австро-Угорської імперії, і від Італії, і від Франції. Поза усякими сумнівами, вісь Росії не менш значуща і не менш впливова для сербського менталітету, це склалося історично, і підсвідома присутність Росії відчувається навіть у приватних балачках про симпатії та антипатії...

Не випадає також оминути турецько-орієнтального впливу, що насильно, разом із лезом ятагана, увійшов у цей простір: елементами кухні, розлогими мелодіями, які розтягують слов’янські мелоси і в яких тепер уживаються звуки турецьких бубнів та інших інструментів, що формує цілковито нову мелодику для слов’янського вуха. Кількість турецьких слів, котрі ввійшли до лексикону сербської мови, навіть дають підстави жартувати: кожен серб знає також і турецьку мову.

Якісь процеси мусили бродити у молодому вині сербського простору, щоби витворити саме такий тип етносу і такий тип культури. На Балканах усі етноси зазнавали впливів і саме тому вони сприйнятливі до інших культур, однак не до релігій...

У мене склалося враження, що серби надзвичайно перейняті історичною мітологією, кількість історичних персонажів їхньої історії значна, тут оповідають про апостола Андрія, який жив десь біля великої Морави, Кирила і Методія, князя Лазаря, Бранковича – апокрифічні перекази обросли за століття фольклорним змістом, і в устах поетів, з якими найчастіше доводилося спілкуватися, живуть своїм життям, до певного сенсу є іншою реальністю, паралельною до реальности теперішньої.

Чи не тому Павич у «Хозарському словнику» так легко зіграв у постмодерністичну рулетку, примусивши нас повірити і розчаруватись у своїх параісторичних студіях? Може, саме тому на полі у Косові не припиняється битва, і мертві наказують живим знову і знову йти в бій?

Паралельна історична свідомість виявилася живучою і незнищенною, вона характерна для тих націй, які відвойовували право залишитися собою на своїй землі, комусь це вдавалося з більшим, а комусь із меншим успіхом, звитяжені переходили у паралельні світи історії, мітопростір, таким чином зберігаючи для нащадків місце для нових битв. І ті мали що відвойовувати протягом багатьох століть аж до сьогодні.

1.1. Рибний ресторан над Дунаєм

Старенький фольксваґен Мілети Продановича прямує до знакомитого, розташованого на березі Дунаю, ресторану, що славиться рибними стравами. В авто – наша невеличка компанія: дружина Мілети – Даніца, прозаїк із Росії Андрєй Бичков і я. Мілета познайомився з Андрєєм у США на письменницькій програмі, а я заприятелював із ним уже в Белґраді.

Накрапував дощик, при дерев’яних пірсах похитувалися човни та яхти, на протилежному березі крізь пелену легкого туману пробивалося світло. Пахло опалим листям.

Ресторан, до якого ми запрошені на вечерю, притулився до невеликого пагорба. Мілета каже, що сюди полюбляють заглядати белґрадці та дипломати, що працюють у сербській столиці. На стіл швидко подають рибні супи і біле вино.

Домовляємося розмовляти англійською.

Бесіда швидко переходить у цілком прийнятне для всіх русло, Мілета з Андрєєм згадують про перебування у США, уточнюючи у мене якісь деталі сучасного життя-буття в Нью-Йорку, Андрєй дещо розповідає про Москву та її літературне середовище.

За деякий час ресторан заповнюється вщерть.

Прийшли музики, молоді двадцятирічні хлопці, Мілета пояснює, що ресторани запрошують різних виконавців, цього вечора гратиме чергова рок-група.

П’ємо біле вино.

Мілета, який належить до нової ґенерації сербських інтелектуалів, і Даніца переконують нас у тому, що літературно-мистецьке життя у Белґраді та Сербії змінюється, і це викликає спротив старших поколінь – у них національні почуття впереміш із елементами національної поразки від Заходу витворюють крайній консерватизм щодо цього-таки Заходу та процесів глобалізації в сучасному світі. На жаль, до творення таких концепцій суспільної свідомости належать ієрархи православної церкви та частина людей із письменницького кола, колись вельми впливового.

Серед молодих письменників нуртують процеси, подібні до тих, що притаманні, головно, Центральній та Східній Европі.

У Белґраді ніяк не полишало дивне відчуття прірви чи інакшости поміж Америкою та Европою, радше слов’янською Европою. Цей вододіл особливо виразнішає після двох років житія в Америці.

1.2. Молоде ягня у придорожній корчмі

Сербські пейзажі навдивовиж різноманітні, але що переслідує постійно – то це жовті пасма достиглої кукурудзи, червона черепиця приватних будинків, висушені ґірлянди зеленого та червоного перцю, що ним обвішано селянські садиби. Коли ми мандрували Шумадією, нас невідступно супроводжувала річка Морава: чи то ми так петляли, чи течія Морави така звивиста, але досить часто переїжджали мости, і Радомир Андрич казав: Морава. Велика Морава.

В одному невеличкому містечку побачив дерев’яну корчму, при дорозі, немолодий чоловік, очевидно, господар, покручуючи дерев’яну корбу, смажив молоде ягня, клубочився запашний дим.

Узагалі, сербська кухня майже немислима без сербської гостинности, у будь-якому ресторані чи корчмі стіл багатий м’ясними стравами та овочевими салатами, подають ракію та вино, а також, обов’язково, каву.

У місті Крушеваці, після виступу в місцевому театрі (який уважається одним із найкращих у Сербії і конкурує з белґрадськими; у репертуарі цього сезону помітив інсценізацію роману Міші Селімовича «Дервіш та смерть»), нашу групу, що її очолювали два поети – Адам Пуслоїч та Радомир Андрич, пригощали до півночі в невеличкій корчмі на околиці міста. Довгий дерев’яний стіл, господар корчми, витончений і ґраційний у своїх рухах, сам захотів прислуговувати нам, антропологічно типовий серб – темне волосся з легким нальотом сивини і вуса, схожість до якогось середньовічного князя майже апокрифічна. Біла сорочка, краватка. Він, цей господар, уже немолодий із вигляду чоловік, володів ситуацією майже від початку вечері. Запрошуючи кожного покуштувати різноманітні страви та напої, сам підносив їх до столу, елеґантними рухами забирав порожні миски і тарелі, а натомість розкладав нові й нові витвори сербської кухні.

Клуби сиґаретного диму висіли, наче хмари під літаком на висоті двох тисяч кілометрів, упереміш із димом висіли також звуки різних мов; у назвах страв і коментарях до них, анекдотах, які розповідав Андрич, різких рухах вітменівської бороди Пуслоїча, доречних коментарях місцевих літераторів про Крушевац та його історію переважала сербська, інколи було чути польську чи англійську, румунську та українську, звуки і слова змішувались у єдиний потік людського спілкування.

1.3. Монастирі

Перший монастир, який ми відвідали – Раваніца, лежить в уголовині невеликих пагорбів. Поряд із монастирською церквою – характерні прибудови чернечого побуту, черниці ніяк не відреаґували на наш приїзд, себто звичне життя йшло своїм трибом і під час наших відвідин, і – мислиться – після нашого від’їзду теж. Церква із сірого каменю, побудована у візантійському стилі, з великими цибулинами куполів. Прийшла молода черниця і відчинила вхідні двері, всередині – вилинялі від часу фрески, багатий іконостас, тут покояться мощі святого Лазаря.

При вході, зліва, – розрахована на туристів невеличка крамничка: листівки з видами і пейзажами Раваніци, ікони, хрестики, ланцюжки.

Трохи згодом, під кінець дня, відвідавши церкву Караґеорґієвича, неподалік від міста Рача, ми поїхали до монастиря, що захований у великій улоговині, місце, з огляду на історію сербів, вибрано невипадково. У монастирській церкві саме відбувалася служба, правив священик, а троє молоденьких черниць під наглядом старшої співали псалми, церковця маленька, тьмяне світло, запах кадильниць. Черниці, у чорних спідницях із грубого сукна і чорних светрах, перегортають вижовклі сторінки церковної книги – і чистими голосами (молоді) і захриплим (старша) виводять сербські аналоги псалмів.

Сутеніло, жовтневий день видався теплим і сонячним, ми сиділи у дерев’яній бесідці для гостей, а сестра Ніна, маленька і надзвичайно енергійна, частувала нас кавою та ракією, вимощені каменем стежки і буйні квітники, осінній запах троянд переплітався із запахом кави... А перед цим у спортивній залі школи ми виступали і читали свої вірші, у кабінеті директора їли білий пухкий хліб, умочаючи його у свіжий мед, хліб і мед чомусь – для мене – ближчі метафори Сербії, аніж кава і вино, можливо тому, що поживніші.

Монастир, на щастя, не відгороджено відсвіту і сестри щодень приймають гостей, тому зовнішній вигляд його не менше важливий для ігумені, аніж монастирський статут. Ігуменю ми зустріли вже під кінець нашого перебування, вона клопоталася господарськими справами, даючи розпорядження працівникам, які допомагають тут.

Втомлені триденною мандрівкою, пізно увечері повертаємося до Белґрада.

Шість годин у Парижі

Літак Нью-Йорк–Париж повільно сідає на летовище Шарль де Ґоль, мої супутниці – дві американські студентки, які вибралися на week-end до Парижа – починають чепуритися, діставши косметичні причандалля, а згодом – мапи Парижа, вирішуючи, як краще доїхати до помешкання своїх друзів, котрі студіюють у Франції. Називають мені якусь вулицю, я кажу, що такої у Парижі не чув.

Шість годин перекантовуюсь у модерному аеропорту Шарль де Ґоль: три години, чекаючи на літак до Белґрада, і ще три – сім днів опісля – на зворотньому шляху до Нью-Йорка, увесь цей час мене не полишала думка, що ось він, Париж. Однак, ще у Нью-Йорку, французьке консульство, відповідаючи на мій запит про транзитну візу, забажало цілу купу паперів, бо я, мовляв, не громадянин США, а це одразу викликає підозру, що я захочу залишитися на землі Франції нелеґалом. Тому ідея побувати в Парижі, за межами аеропорту, відпала сама собою.

Але ж Париж...

Ми помрем не в Парижі (Наталка Білоцерківець).

Сиджу в одному із шарль-де-ґолівських ресторанчиків, добре, що за моральні незручності (очікування на літак до Нью-Йорка затягнулося ще на дві години) дали безкоштовний талон; набравши гору наїдків та пива, спостерігаю, як злітають літаки.

За мій столик підсідає молода жінка, яка теж летить до Нью-Йорка – на week-end, німкеня, має з чоловіком якийсь бізнес у Гамбурзі.

Ділимося враженнями від обслуговування французьких авіяліній, і я погоджуюся, що французи легковажні, але вона додає, що саме почався week-end і авіялінії перевантажені.

Вона ледве доїдає велику канапку, запиваючи її апельсиновим соком і мінеральною водою, а другу пропонує мені, бо поспішає на реєстрацію, я відмовляюся, показуючи на свій стіл.

– By, see you later, – каже вона.

– By, nice to meet you, – відповідаю їй навздогін, однак, майже впевнений, що у Нью-Йорку ми ніколи не побачимося.

Німкеня зникає. Ресторанчик не порожніє – на свої рейси чекає доволі багато людей.

Троє молодих французів, із наплечниками, в шортах, непоголені, вимучені, наче не спали кілька діб поспіль, витягнули велику мапу якогось полінезійського острова і щось довго поміж собою, сперечаючись, вирішують.

Поважного віку усміхнений італієць голосно оповідає комусь по мобільному телефону, мабуть, про затримання вильоту.

А також колоритний чоловік із Африки, можливо, з колишніх французьких колоній, у супроводі трьох жінок, вбраних у яскраві савани, на одній – яскраво-зелена тканина з вишитими золотистими квітами, схожими на соняшники, інша – обмотана темно-коричневою тканиною з рослинним орнаментом, одіж третьої скидалася на якусь із робіт Полока. Тканини важкі, й шурхіт заповнює простір, як тільки жінки починають рухатися. Кожна з них має елеґантно підібрані аксесуари: відповідного кольору і форми сумочки, аванґардних форм жіночі туфлі, мистецької роботи прикраси, парфуми ніжно лоскочуть ніздрі.

Я подумав, що це якийсь ніґерійський нафтовий маґнат із частиною свого гарему: жінки справді тримали марку багатства й вибраности. На жаль, ця екзотична четвірка швидко забралася геть.

Часу ще було багато, півтори години. Вкотре роздумуючи, яке пиво замовити: Heiniken чи якесь французьке, прошу в бармена Heiniken, і золотисто-медова гальба знову з’являється на моєму столі. Ось прийшла пара японців. Очевидно, відбилися від своєї групи. Чомусь японці ходять по аеропорту групами.

Париж...

Кожен аеропорт – це новітній Вавилон.

2. Узагалі місяць жовтень для Белґрада знаковий місяць і тим знаком є культура: відкриття численних виставок. Белґрадський міжнародний театральний фестиваль (Бітеф), Міжнародна зустріч письменників, Міжнародний книжковий ярмарок.

Театральний фестиваль 2002 року шокував публіку новим «прочитанням» «Гамлета», принц данський знову зазнав випробувань від режисерської винахідливости, цього разу ставши бі- чи гомосексуалістом; як ознака часу вживалися комп’ютери, котрі також увиразнювали задум режисера. «Кожному поколінню потрібен свій Гамлет, і кожній меншині теж!» – хочеться вигукнути особливо ревним хулителям нового й незвичного. Хоча, відкинувши іронію, будьмо певні: Шекспірові тексти таки сучасні, якщо персонажі його драм набувають нових ознак новітньої доби. І хто відає, ким був Гамлет насправді? І чому не можна переробити класичний текст до потреб і мод нової доби? І тоді – про що знакове: бути чи не бути?

Саме наприкінці вересня в белґрадській ґалереї відкривалася виставка сербського маляра Владіміра Величковича, який років двадцять мешкає у Парижі і який не виставлявся у рідній країні теж років із двадцять, він привіз величезні полотна в чорно-червоних кольорах, що символізують апокаліпсис, алегоричне бачення нашої цивілізації. Мистецтво Величковича провокативне і розраховане на реакцію відторгнення, сюжет його полотен просякнутий трагізмом людини, крахом її гармонійного світу, дегуманізацією.

Міжнародна зустріч письменників, цього разу 39-та, проходила, головно, у двох місцях – Національному музеї Сербії на площі Республіки й у приміщенні Спілки письменників Сербії на Французькій, 7.

Белґрад насичений такими культурними подіями віддавна, традиція міжнародних і европейських форумів, починаючи від 60-х років, витворила загальну атмосферу европейської та світової присутности культури Сербії, незалежно від того, чи домінує у тому просторі знаковість Іво Андрича, чи Мілорада Павича.

Наприкінці вересня – на початку жовтня, мимоволі втягуєшся і в інший вимір сербського простору: політичні перегони – вибори президента. Ввечері був свідком величезного скупчення людей на площі Республіки, де виступав Зоран Джинджич. Усе це нагадувало рухівський період української історії або ж останні виступи української опозиції проти Кучми. Спочатку видалося, що це концерт якоїсь популярної рок-групи, бо нічну площу переповнювали молоді голоси, крик, свист, вигукування гасел, підсилене мікрофонами та гучномовцями.

Очевидно, значна частина суспільства почувається втомленою, якщо результати виборів завершилися для Сербії цієї осені майже безрезультатно.

Щоранку, прокидаючись у готелі, чув крізь прочинене вікно знайомі звуки: воркотання голубів (птахи ходили по ринві, видобуваючи металеві звуки, якусь своєрідну европейську музику буття, бо де ще є обплетені ринвами будинки, по яких ходять голуби?), перегукування двірників, вуличних продавців і поквапливого люду – готель «Касіно» розташовано в самому центрі Белґрада, поблизу Зеленого венаца. Зранку, накупивши свіжих белґрадських газет, оминаючи політичні дискусії, вичитуєш інформацію про культурне життя Белґрада та Сербії, це життя різноманітне і, що відзначив для себе, – практично всі столичні щоденні видання або тижневики доволі детально інформують читача про проведені заходи.

У Белґраді всі шляхи ведуть до площі Республіки, невеликої за розміром, де розміщується Національний музей неподалік – Національний театр та найпрезентабельніша вулиця.

2.1. Капелюх Нікіти Станеску

Капелюх Нікіти Станеску супроводжував нас по всій Шумадії, бо його власник – поет Радомир Андрич, мандрував разом із нами: Парачин, Крушевац і Рача, школи, бібліотеки, театри – всюди, хоч де ми тільки читали вірші, завжди капелюх Нікіти Станеску був поряд. Радомир розповідав, що Нікіта подарував йому цей капелюх, здається, в Румунії, задовго до того, як мені вдалося поміряти і сфотографуватись у капелюсі Нікіти Станеску.

2002 року капелюх виглядав уже не надто новим, зверху виднілися протерті від часу невеличкі дірки, щоразу коли ми із Радомиром заходили до корчми чи ресторану, капелюх відпочивав або на лаві, або на окремому стільці. Інколи цей атрибут видавався мені настільки невіддільним від Андричевого іміджу, що я не міг уявити цього капелюха на іншій голові, чи в іншого господаря.

Однак Андрич радо дозволяє потримати чорний капелюх Нікіти Станеску, навіть поміряти його. Або поносити, коли виникає потреба чи бажання. Андрич розуміє, що капелюх Нікіти Станеску – мітичний знак присутности самого Нікіти, через те не забороняє поспілкуватися й іншим, усвідомлюючи, що мова спілкування універсальна – музика поезії, перекладати не потрібно.

Андрич дочекався мене у фоє готелю і запрошує разом із румунами до каварні. Якщо зійти вбік від центральних белґрадських вулиці, одразу потрапляєш в інакшу топографію міста, круті й ламані вулички, мощені бруківкою, своєрідна архітектура будинків, слабке освітлення.

З Андричем заходимо до каварні, напівтемрява, однак кілька осіб зриваються з місць і починають аплодувати, з’ясовується, що Радомир – постійний відвідувач, швидко віднаходиться столик і підстаркувата офіціянтка через кілька хвилин приносить ракію та вино, а також каву і мінеральну воду. Румунська пара – Думітру Йон і Кароліна Іліка – розповідають про Румунію та клопоти, пов’язані з їхнім фестивалем поезії, згадують Станеску.

Андрич палить сиґарету за сиґаретою, всюди, куди він потрапляє: готель, ресторан чи корчма, – досить швидко наповнює попільницю недопалками, його руда й рідка борода схожа на листок тютюну, всі штани та піджаки пропалені, зовнішньо Радомир – Ґарґантюа, епікуреєць.

Він пояснює мені, чому серби так багато п’ють ракії. «Бо, – каже Радомир, віджартовуючись, – коли випиваєш її – кров горить у жилах, хочеться на коня, а шаблю – тримати в зубах».

І довго сміється, аж захлинається від кашлю.
Чорний капелюх Нікіти Станеску нагадує чорного птаха
який вилетів з гнізда квашеної капусти його мови
і кружляє над головами поетів
Радомир Андрич носить цей капелюх – наче дзбан води у пустелі –
тримаючи пташину ногу капелюха (бо він птах) в одній руці –
а іншою розігріває прозоре тіло ракії
і поволі оповідає про середньовічні часи Сербії
Капелюх Нікіти Станеску примруживши очі – склавши крила
                                                                     наче херувим – тихо дрімає –
капелюх звик до Андричевих балачок і тому може відпочити
фетрова тканина оперезана чорною стрічкою жалоби
– чорна мова смерти –
поети розмовляють тією мовою – пишуть тією мовою і по смерті стають
чорною парчею тієї мови
тому Нікіта Станеску сидить з нами у корчмі і п’є чорне вино
але нічого нам не каже і для багатьох він невидимий
тому дехто не знає що він поруч
бо бачать тільки чорний фетровий капелюх
хоч кілька втаємничиних знають що шурхіт кукурудзи
це шурхіт його херувимських крил
нічого не скаже нам вже Нікіта Станеску
його капелюх стає: то левом – то волом – то орлом – то янголом
і нас відділяє жовта сеча осінньої кукурудзи
і чорна парча херувимського крила
і замотаний рот янгола
щось хоче нам сказати
але білим вапном повітря забризкує нам вуха
і ми тільки знаємо одне: пити чорне вино
бо нам не можна чути ті слова
 

Румунський поет Думітру Йон розповідає про Нікіту Станеску, вважаючи, що Нікіта витворив нову модель румунської поезії з перспективою, принаймні, на 100 років. Свого часу Станеску був серед кандидатів на Нобелівську премію. Ми сидимо з Думітру і його дружиною Кароліною Ілікою в ресторані готелю «Касіно», а мене увесь час переслідує запах чоловічого поту, яким просякнутий капелюх, це ще один поетичний міт, котрий почався зі струмків диму Андричевої сиґарети.

 

2.2. Сербський сюрреалізм

Сюрреалізм означив цілком нову форму мислення, дехто вважає, що це було спровоковано реакцією на попередні пошуки світових модерністів, які втрачали свої позиції, бо затиралася свіжість, і їхнє явище вже переходило у стан завершености, а тому ставало малопродуктивним. Нова поезія і проза демонструвала нові формальні зразки: Аполінер (яко творець вербального означення), що стало поняттям і напрямком, і Бретон, який теоретично і практично уможливив сюрреалістичну ідеологію та стратегію своїми знакомитими Маніфестами, – підійшли до акту творчости як до системи вкрай індивідуалізованої мови – матеріялу тексту, або – лінії і форми – конструктивних складників нового живопису Сальвадора Далі чи Хуана Міро, тому Октавіо Пас висловив припущення, що «сюрреалістичне малярство тісніше зв’язано із поезією сюрреалізму, аніж кубістичним малярством».

Сюрреалізм породило XX століття, яке швидко змінювало різні парадигми культурної притомности, особливо між 10-ми та 30-ми роками – тоді виникли і практично оформились усі посутні відгалуження мистецького аванґарду: футуризм, сюрреалізм, дадаїзм, творці цих напрямків симпатизували лівим поглядам, у різний час дехто з них перебував у комуністичних партіях, підтримував фашистські тенденції у Німеччині чи Італії – одне та інше, як виявилося, тотожне, однак европейський лібералізм примирив надто різке несприйняття буржуазного в соціюмі та мистецтві.

Сьогодні видно, що сюрреалізм як цілість, у сконденсованій своїй формі, найбільше розвинувся в малярстві де Кірико, Міро, Ернста. Поезія, проза та кіно виявляли теоретичні постулати Бретона, однак, на мій погляд, із меншим успіхом, маю на увазі кількість власне сюрреалістичних текстів чи фільмів, словесна творчість часто будувалася на межових зшивах поміж футуризмом, дадаїзмом та імпресіонізмом, такий собі коктейль.

Сюрреалізм – це мистецтво урбаністичних та культурологічних топосів, космополітичне і позбавлене суспільних ідеологем, мистецтво людини, котра увійшла в безґравітаційну історичну тяглість і моральний поступ/занепад? Бретон відчув «протяг часів», переміщення центру ваги від моральних обов’язків мистецтва у простори вільніші, які, однак, не стають місцем, де можна набрати живої і мертвої води, цю функцію з арсеналу українського фольклору сюрреалізм через свою неспроможність узагалі виключає: то не його завдання.

Ще одне европейське відгалуження сюрреалізму пов’язано з Іспанією та її репрезентантами – Далі й Лоркою, до яких можна долучити Пікасо та кількох італійців.

Звичайно, бретонівська революція модернізму, що породила низку естетичних переворотів у літературі, живописі, згодом – у кінематографі та театрі, вплинула і на з’яву абсурдистів, не менш вагомим було і те, що з’явилися подібні, проте з певними національними відмінностями, два потужні відгалуження сюрреалізму – сербський та чеський.

Дипломатична місія Марко Рістича у Парижі 1926 року завершилася важливою подією для европейської культури: утворенням Белґрадської групи сюрреалістів, до якої входили, окрім Рістича, ще й Оскар Давічо, Джордже Йованович, Александар Вучо, Мілан Дедінац, Душан Матич та інші.

Чеський сюрреалізм раціональніший, прісніший, наче сухий сир із піною пільзенського пива Незвала чи Сейферта, натомість сербський –ослов’яненіший – це сир, поспішний червоним перцем кириці, це чорне вино «Вожд» і «Вранац», вироблене з різних сортів виноградної лози, яку плекають на пологих шумадійських пагорбах.

Сербський сюрреалізм надзвичайно важливий для національної літератури, хоча парабола його розвитку схожа на законодавців цього напряму, однак – із певними відмінностями. Сюрреалісти мали своїх законодавців, прихильників і відступників; якщо у бретонівському колі всі ці категорії ділилися, наче ядро, відносно естетичних симпатій та антипатій, змін власного мистецького світогляду, то у сербів і чехів коректу зробила зміна суспільно-політичної ситуації, коли комуністичні режими на свій розсуд намагалися сплести сіть нового мистецтва, використовуючи нитки не зовсім пролетарського ґатунку, щоправда, все це суттєво відрізнялося від культурної політики Радянського Союзу. Тому ні Рістич, ні Незвал не заплатили життям за належність до сюрреалізму, хоч певні обмеження для них усе-таки існували, однак, значно м’якші.

Французький культурний центр на вулиці князя Михайла, портрет Гюґо над дверима, вулиця Французька – нагадують про важливість Франції та її культури для сербів. Чи не пішло це від Бретона й Рістича? Франція – то особлива сторінка сербської історії ще від часів Першої світової, коли французькі кораблі вивозили сербських поранених на грецькі острови Корфу і Відо.

Такого феномена годі шукати в інших слов’янських просторах: у Польщі чи Словенії важливі інші моделі, інше нашарування історичного досвіду, який приливом і відпливом вимивав, обточуючи, прибережне каміння і пісок культури, тому такі неподібні той пісок і те каміння в дискурсі слов’янства.

У Белґраді Людмила Попович запросила мене на зустріч зі студентами; збираючися на цю зустріч, я вийшов із готелю на дві години скоріше, на вулиці князя Михайла вже вирувало звичне для мешканців столиці життя: продавці листівок закликали придбати їхній крам; купуючи в одного з них, молодого хлопця, белґрадські краєвиди, запримітив, що той досить вправно говорить англійською; тепло жовтневої пори вигнало на вулицю людей, вони походжали собі, розглядаючи вітрини крамниць, сиділи при столиках на свіжому повітрі й попивали каву, пиво чи вино.

Забрівши до книжкової крамниці, переглядав різні альбоми з белґрадських видавництв, окремі полиці цілковито присвячено Мілораду Павичу, проте, не побачив видань Васко Попа, зібрання творів якого безуспішно намагався відшукати, в одній книгарні трапилася тільки якась окрема збірочка.

Натомість наклади книжок у Сербії свідчать про втрату позицій літератури та вагомости літераторів у суспільстві; гадаю, що цим не надто переймається покоління Мілети Продановича.

Інколи я вірив у вітальну силу сербів, у їхню внутрішню енергію, інколи мені видавалося, що у механізмі, який підзаряджає ту енергію, щось зламалося. Чи взагалі щось зламалося в европейському менталітеті: прогнози футурологів передбачають занепадання суто европейських форм, які з часом мають змінитися на щораз потужніше проникнення етносів із третього світу, зокрема й арабського, а християнство помалу реформується новітніми протестантськими напрямами або чисельнішим мусульманством.

Чи справді кількісні показники переможуть якісні, але що є якістю, коли вона зменшує кількість?

Чи можуть давні европейські етноси та їхня культура пережити часи, що їх Шпенґлер назвав «присмерком Европи»?

Стоїш на мурах смедеревської фортеці й помалу стаєш сутінками разом із Дунаєм, на березі якого вона збудована. Вдихаючи жовтневе дунайське повітря, переповнене димами й виноградом, осінньою вогкістю придунайських полів, бензином і соляркою від нечисленних катерів та пароплавчиків, сиґнальними звуками річкового флоту, підсліпуватим миганням маяків та далеких прибережних вогнів, відчуваєш історію та сучасність тут, саме на цьому місці, надзвичайно сюрреалістично. Хлопець, котрий не впускав нас до фортеці Бранковича, міг би бути його далеким нащадком, а повітря третього тисячоліття могли би стрясати бойові вигуки середньовічних вояків.

І мертві наказують живим іти на Косове поле й тримати оборону.

Чомусь не минає це дивне відчуття роздвоєности й сумнівів, коли буваєш у Сербії і коли читаєш вірші Ізета Сарайлича. Чомусь маєш два погляди на одну й ту саму проблему: посттітовська Юґославія, епоха Мілошевича, православні і католики, православні і мусульмани, серби і хорвати, серби і албанці – за всім цим стоїть політика, але також право будь-якого етносу на окремішність, а за цим – кров, людські страждання, одна з найбільших европейських трагедій новітньої історії.

І поки мертві наказуватимуть живим – історія має тяглість, а нація – історію.

Вперше опубліковано у часописі «Критика», 2003, ч. 4(66), с. 22–25