Гідність
Рушив журавель коло криниці
І собача будка на ланці,
Гарбузи побігли товстолиці,
Хто куди – врізнобіч навманці.
Рушили Ліхтарня і дровітня
І ставок, і кладка через рів,
І скирти, прадавні і новітні
В полі, де їх вітер перестрів.
Все посунуло, поперло, полетіло,
Стрімголов, шкереберть.
вусібіч..
І моє понівечене тіло
Мчало з ними –
протилежно – звісна річ.
Мабуть було якесь передчуття у Ярка, Ярчика, як називали його численні друзі, приятелі, бо цей вірш “Поїзд від’їжджає” наче прощання, легке, граційне, з гумором і посмішкою, але крізь відблиск зболеної душі, – коли за якусь мить пробігає, проминає уся кінострічка твого життя, обриси усього наймилішого, найріднішого...
До тебе можна говорити
Хіба зовсім іншою мовою
Бо ця теперішня надто гамірна –
У нічній дорозі під зорями
Розмова трохи інакша, правда?...
Відколи ти відійшов
Чи тут що помінялось?
Вчора йду до річки умитися,
А вода чорна, аж синя...
Хтось вночі сполоскав у Стримбі
Свою дуже дорогу шкуру.
Це я до того, що Тисмениця й досі
Славиться своїм хутром,
Яле якось недавно хтось
мене вколов,
Що раз так, то там має бути
І добра шкуродерня...
А що з цього виходить? –
А ось що:
Давні люди таки були
щасливі,
Бо не знали мертвої води.
А ти вже ближче до тих,
Давніх,
Ніж ми всі.
Ти вже ближче й до Якова
Голуба,
Той міг сидіти під грушкою над Вороною.
І бачив усе, що діється по цілім світі.
Правда, тобі більше випадало
Орієнтуватися вночі
Десь між Ходоровим і Віднем
Адже десь там іржала електричка
Бозна з якого століття –
Хоч-не-хоч, а по твою душу,
нетерпляча, Страшна.
І десь там на тебе змореного,
Напали розбійники
І вихопили з рук торбу, і гайнули у ніч..
А в ній було і трохи бульби,
І ще теплі голубці,
І майже готовий “Кадильний дим”..
Воно всяке було і в давні часи –
не раз на прочан у дорозі
Нападали розбійники
І здирали останню сорочку –
Але ж тебе хотіли навіть
вбити і
Як тобе під Станіславом вночі
Вбили автом...
І за що?
А лиш за те, що мандрував
І вмів співати.
Але ти встав із мертвих...
А вже коли дійшов аж до Рима,
Чи й не сам папа позаздрив,
Що не міг так гарно співати
А як цілував руку,
То, напевно, дивувався,
Яке в того хлопця високе чоло
І великі сумні очі,
Як у візантійського святого
На потемнілому образі...
І ніс тонкий з горбинкою,
Може, тому, що в тобі текла
І вірменська кров...
Давня кров з далеких гір...
Роня і Рися просили
Додати свої спогади про тебе
А я не встигаю,
Надто мало часу минуло відтоді,
Як ти зірвався
У найдальшу дорогу.
А вже ніч і я сам тут з Біликом...
Білик дуже осиротілий останнім часом...
Тут ніби серпень,
Я то згадую
А то раптом десь пропадаю...
Якось гортав давні малюнки,
А бачу – ти
Завмер між двох буків у зимовому пальті
А позаду голий буковий ліс
І де-не-де темніє тодішнє листя...
То, здається, раз
/ Невже раз? / вибралися
Аж під Клубівці, там над потоком
Цвітуть підсніжники й досі...
Ти ніби розчахнув браму
І заглядаєш у все, що не відбулось...
Що могло бути...
Попереду така дорога.
Вийдеш на Великий Міст,
Там набрав розгін –
У світ нерозхлюпаний,
перед тобою...
Доводиться тебе знов просити.
Від редакції: назва поеми в рукописі має два варіанти: "Гідність" та "Гідність, Яромир Лишега". Сценарій фільму в рукописному варіанті здається невід'ємною частиною поеми, але в цій публікації ми наводимо лише витяги з рукопису.
Публікується вперше.
Рукописи надані дружиною поета Дарою Ткач.