LUFTBRÜCKE
Ільма Ракуза
26 грудня 2018

«Море моря» (фрагменти спогадів)

Наступні розділи з книги фрагментів спогадів Ільми Ракузи “Море моря”, зокрема з часу її навчання у Ленінграді.

Ільма Ракуза – швейцарська письменниця, поетка, перекладачка та літературознавчиня словенського походження, мешкає у Цюриху.

                   Переклад з німецької Христини Назаркевич

 

[LXI]

Концерти з Алєксєєм

 

Достатньо перейти Невський – і я вже в Малій філармо- нії. На плакатах – суцільні спокуси: сольний фортепіан- ний вечір Святослава Ріхтера з творами Баха, російський струнний квартет грає Моцарта і Шостаковича, ансамбль музики бароко виконує Вівальді, Кореллі і т. д. Коштує це: два рублі п’ятдесят копійок, просто дурничка. Забувши про голод, сміливо стаю в чергу до каси. І переважно мені щастить. Я сиджу, немов на ангельських крилах, на черво- ному плюшевому сидінні, звучить музика. Чудова, чудово виконана музика. Бах Ріхтера спускається немов з інших сфер. Космічних сфер, сказав би Баратинський. У яких діють об’єктивні, а не суб’єктивні закони. Подих завмирає, серце б’ється повіль- ніше. Дивлюся на цього чоловіка, на його незворушне об- личчя, чіткі рухи, він весь на службі музики Баха. Це мож- на було б назвати самозреченням, якщо б кожний звук не свідчив про максимальну дисциплінованість: саме так і не інакше. В усякому разі його майстерність не дозволяє по- мітити жодних зусиль музиканта над собою. Це природня, спокійна майстерність. Як і належиться музиці Баха («ad maiorem Dei gloriam»). В залі переважно молодь, вона шаленіє. Ріхтер – з віддалі, «відсутньо» бере букети квітів, які йому знизу подають, і з нахиленим уперед тулубом схо- дить зі сцени, так немов у нього є лише одне бажання: зникнути, розчинитися після виконаної роботи. Медіум, який цурається людей і який допоміг матеріалізуватися музиці Баха (Добре темперований клавір, том 1 і 2).

Ріхтер та інші. Концерти, їх багато. У Малій, та й у Вели- кій філармонії також, де Мравінський диригує Бетговеном, Шуманом, Чайковським. Саме тут, у цій білій залі з колонами, я в антракті зна- йомлюся якось з Алєксєєм. Він заговорює перший, каже, що бачив мене тут уже кілька разів. Може, нам би піти піс- ля концерту десь посидіти. Так розпочинається наша му- зикальна дружба, яка ритуально обмежується спільними походами на концерти, після яких – обов’язковий візит у ресторан. Алєксєй – інженер та шанувальник літератури й музики. Незабаром він дає мені відчути свою начитаність, декла- муючи «між іншим» ту чи іншу поезію. Звичайно ж, він і сам пише, і з радістю мені якось покаже свої твори. Алєк- сєй говорить безугавно, немов збирається пояснити мені весь світ, немов я – ідеальна посудина для його словесних потоків, у яких трапляються і політично критичні заува- ги. Він що, вважає мене такою наївною? Чи просто мусить десь виговоритися? Він низькорослий, обличчя некрасиве, волосся стирчить навсібіч, доволі кумедна проява. Жінки ставляться до таких радше зі співчуттям, ніж з любов’ю, тож він, відповідно, самотній. Рот йому не закривається. Говорить про он той пам’ятник і про капризну Неву, про заслання Пушкіна і «Євгенія Онєгіна» Чайковського. Тільки про себе він нічого не розповідає. Єдине, що дізнаюсь: десь існує мама, з якою він приїхав у Ленінград, вона лікар чи медсестра. А ще є бабушка на селі. Про батька він не згадує жодним словом. Прізвище його наче єврейське. Я нічого не розпитую, я слухаю. Він запитує мене про Швейцарію, про країну Альпійських гір і щоколаду, яку росіяни ідеалізують ще з часів Карамзіна, бо знають про неї як про республіку свободи. Я на це: Міф, навіть якщо дещо в ньому правда. Демократія найліпше функціонує на невеликих територі- ях. Зате не функціонує ленінградська транспортна система. Я нарікаю на вимушене довге очікування автобусів, що майже розвалюючись їдуть по заледенілих або багнистих вулицях. Це йому чути неприємно. Як тільки він чує кри- тику своєї країни від мене, то перетворюється на патріота, готового за будь-яких обставин вставати на її захист. Ми ж не про війну говоримо, кажу я, ми говоримо про автобуси. Е ні, каже він мені на це, все значно складніше! На деяких ленінградських будинках все ще залишилися сліди від сна- рядів, від 60-х років вулиці не ремонтувалися, трамвайні колії такі викривлені, що вагони мало не сходять з рейок, на все це потрібний час. (І гроші, думаю собі.) І ось він уже декламує (з «Людини» Маяковського): «Здесь город был./ Бессмысленный город, / выпутанный в дымы трубно- го леса./ В этом самом городе /скоро / ночи начнутся, / остекленелые, /белесые». Алєксєєві не заперечиш. А коли я якось беруся наполяга- ти на своїй думці, він каже: Баришня, Ви не можете звіль- нитися від упереджень. Найліпше буде, якщо ми взагалі не дискутуватимемо. Він розповідає, а я слухаю. Нещодавно, розповідає він, поїхав він з товаришем збирати гриби в Комарово, в електричці багато дачників, а сісти нормально – ніде: всі сидіння по- різані («хулігани»), а в лісі – красота (якщо не враховувати комарів), грибний сезон, тільки вже на пікніку якийсь тип до них учепився, мабуть, випити хотів («я не п’ю»), почав виражатися, грубіянити, і це неподалік кладовища, де спо- чиває велика Ахматова, до якої на могилу приїжджають усі шанувальники поезії («і я звісно!»). «Це Росія: груба й великодушна, п’яно анархічна та поетична». Інакшими словами: Тут усі мають свої причуди, проте не в цьому справа. Росіян можна зрозуміти тільки діалектич- но. І Алексєй знає, чому так часто вживає слова «проте» і «все ж». І врешті в його аргументації на все знаходиться місце. Окрім на мої зауваження, що їх я ввічливо залишаю при собі. Ми сидимо перед тортом, за чаєм і кавою, він любить солодке, проте їсть повільно, тому що весь час говорить. Наступне відрядження закинуло його на далеку північ, на три дні, він добре знає це місце, померти з нудьги можна, вечорами він сидить у готелі й читає, все інше просто не- можливо витримати. (Включно з приятелями-алкашами.) У цій розповіді вчувається співчуття до самого себе. Я не проявляю жодного співчуття. Тоді він вирішує викликати моє зацікавлення зображенням однієї молодої особи, яка – «вона – мати-одиночка і дуже освічена» – весь час опиня- лася недалеко від нього. Він, слід визнати, трохи спантели- чений, але ця особа не тільки старша за нього, вона ще й має більше професійного та життєвого досвіду, так, «жінки значно більш зрілі за чоловіків, особливо в Росії». Я кажу: Не страшно, Вам нічого боятися. На що він вдячно дивить- ся мені в очі. Незвичайний хлопець. Схожий на гнома, балакучий і за- гадковий. Як мені розпізнати, коли він говорить про щось серйозно, а коли вигадує. Та він і сам, мабуть, гаразд цьо- го не знає, настільки природно одне в нього переходить в інше. У мені він знайшов ідеальну слухачку, тому наполя- гає на все нових зустрічах. Концерт, кафе, прогулянка до автобусної зупинки. Коли розтрясений автобус зупиняється, ми вже знаємо час на- ступної зустрічі . Він махає мені рукою і розчиняється в темряві ночі.

Чи дізналася я про нього з часом більше? Він годував мене безконечними історіями, комічними й трагічними, іс- торіями, які стосувалися його, при цьому нічого істотного про нього не повідомляючи. Так немов збирався затушу- вати ними свою одинокість. У душі він був сам-один. І він здогадувався, що я про це здогадувалася. Поза історіями – вигадливими, заманливими і замов- чувальними – нічого іншого не було. Він не робив мені компліментів, ставився до мене з повагою і до останку звертався на «Ви». І коли я їхала з Ленінграда, попросив мене не обривати контакту: нам же, казав він, багато про що є сказати одне одному, тож листування буде доречним. Кожного місяця він писав мені від руки листи на кількох сторінках. На конвертах виднілися виразні сліди цензури: вони були заклеєні густим жовтим сургучем. У листах він був розкутішим, приватнішим, надсилав вірші та якісь щоденникові записи, повідомляв про дивні випадки і виснажливі відрядження, проте не забував і про обережність, зважаючи на цензуру. Я була його єдиною знайомою у Західній Європі. Можливість писати до мене була для нього не тільки виходом з людської самотності, але й з ізоляції тоталітарної батьківщини, якої він – чи не з причин професійної таємниці – не мав права покинути навіть на короткий час. Листування тривало понад десять років. Воно було до- волі нерівним: Алєксєй писав регулярно й докладно, я – з доволі затяжними перервами й коротко. Моє життя зміни- ли одруження й народження дитини, у його ж житті, вида- валося, нічого нового не відбувалося. Я немов бачила його перед собою: ще меншого, ще кумеднішого, в пошуках щастя, яке він надаремно закликав. Аж раптом, зовсім несподівано, все припинилося. Наше листування не затихло поступово, а просто урвалося. Без попередження, без причини. Я була спантеличена. Він більше не відповів. Звісно, за той час були переїзди, проте він завжди повідомляв мене про зміну поштової адреси. Я написала в невідомість. Після третього разу припинила писати. Він помер? Укоротив собі віку? Почав нове життя, у но- вому, незнаному мені місці? Немов відрізаний, потік розмови залишив болісну по- рожнечу. І відчуття відрізаності не тільки від Алєксєя, але й від його країни. Пуповина мови зникла. У скриньці лежить сто двадцять три листи, немов запо- віт.


( з публічного архіву)









































[LXV]

Неможливість розпрощатися

Та надійшов час, коли я вирішила не зважати на трид-
цять дозволених кілометрів. Юра посадив мене в автобус,
і ми вирушили до естонського Тарту, міста, забороненого
для іноземців. Чому забороненого? Там що, був якийсь
військовий об’єкт чи «секретні» заводи? На це ніхто мені
відповісти не міг. Для мене невелике університетське міс-
течко було колискою російського структуралізму з цент-
ральною постаттю Юрія Михайловича Лотмана, який тут
викладав і зібрав навколо себе гроно науковців. Його ми не
зустріли. Зате почули лекцію його дружини про Олексан-
дра Блока. Лекцію вона прочитала у схожому на теплицю
павільйоні.
У центрі: тінисті вулиці з давно не ремонтованими бу-
динками в стилі класицизму, вілли. Все мило, провінційно.
Ми там не залишилися, а поїхали на автобусній тарадайці
далі, в ліси. У яких – це була особлива ідея Юри – заховав-
ся жіночий монастир. Його збудували не так вже й давно,
вчувався запах дерева. Зайшовши до церкви, ми почули
аромат ладану й воску. Черниці шмигали в напівтемряві,
схожі на чорних птиць, запалювали свічки. Починалася ве-
чірня.
Хіба не так людина випадає з часу і простору, потрапляє
на територію свободи? Тут не було фальші, не було брех-
ні. Юра з рішучістю промовив: Ми наречемо це місце «Не
бійся». Я подумала: Вони й справді нічого не зможуть нам
зробити. Нічого не зможуть зробити з цим чистим співом.
Ми немов вийшли з болотистої місцевості. На світлі, не-
скаламучені висоти. Дихалося спокійно, ноги мали опору.
А в серці – одне-єдине бажання: творити добро.
Якби можна було залишитися тут, посеред оцього лісу.
Під захистом цієї самоти. Проте останній автобус не чека-
тиме. Він доправляє нас назад у долину. Наступний, уже
трохи пристойніший автобус, везе нас ще цієї ж ночі – ми-
наючи Чудське озеро – до Ленінграда.

Після цього я зважуюся їхати одна. У три балтійські рес-
публіки, до Вільнюса, Риги й Таллінна. Я зійшла з нічного
поїзда у Вільнюсі і не змогла знайти готелю. Поки якась
енна за рахунком адміністраторка не змилосердилася і не
помістила мене на одну ніч у службове приміщення в ман-
сарді готелю. Там стояла швейна машинка, кошики для бі-
лизни і таке інше. Я готова була розцілувати її. І рушила в
доброму гуморі розшукувати Міцкевича і свого далекого
родича Владислава Кондратовича-Сирокомлю. Догори-
донизу вуличками, то в церкву, то з церкви.
Все гаразд, проте не зовсім. Тому що квитків на жоден
швидкий поїзд до Риги немає. А я мушу, мушу приїхати
у точно визначений час, бо там на мене чекатимуть. Що
мені залишається? Хіба перспектива тягнутися звичайним
нічним поїздом, строго забороненим для іноземців. Ну
тоді не буду іноземкою. Щоб не викликати підозр, я тут же
вкладаюся на незручну дерев’яну полицю в плацкартному
вагоні, навколо всі розмовляють і п’ють і грають у шахи, до
знемоги.
Вранці я точно за розкладом у Ризі.
Подруга Лени іде зі мною на піщаний заміський пляж
Юрмали. Погода – ідеальна для купання, я вперше випро-
бовую Балтійське море. Воно мені відразу подобається.
Море не визнає ніяких режимів, воно – вільне. Цю вільну
волю можна було помітити і серед купальників. Вигляд у
них безтурботний.
Пригадую собі наші пляжні сумки, прохід ризьким се-
редмістям. (Цегляні будівлі, характерні для ганзейських
міст, орган у Ризькому соборі.) Росія – далеко.
Ще далі (хоча географічно й ближче) Росія в Таллінні. Тут
у хлібній крамниці мене обслуговують, тільки коли я пе-
реходжу з російської на німецьку. Естонці ненавиділи оку-
пантів і буквально зубами скреготіли від напливу росіян у
цей закуток Радянського Союзу, який вважався найбільш
західним. Золотий, привілейований клаптик землі, такий
бажаний. Такий прегарний.
У Ленінграді я знову занурююся в Радянський Союз.

Ніхто за мною не шукав, ніхто не помітив моєї відсутнос-
ті. Мені вдалося вислизнути непоміченою. Я вийшла не-
ушкодженою з цієї невеликої пригоди. Не було перевірок.
Не було інцидентів. Пощастило. І повернулася я з радістю.
Ленінград давно уже взяв мене в свої обійми. Настільки,
що мені не хотілося розлучатися з ним.
Не хотілося розлучатися з друзями, вулицями, цією див-
ною атмосферою ейфорії і страху. Коли я, повертаючись
додому, заїхала в Берлін і прибула вранці на вокзал «Бан-
гоф Цоо», то, після недовгих роздумів, де би провести день
в очікуванні нічного поїзда, вирішила піти в східну частину
Берліна: я поїхала на Ес-бані до вокзалу «Фрідріхштрасе»
і як божевільна помчала вулицями у пошуках ленінград-
ських запахів і кольорів. Дійшовши до алеї Карла Маркса,
я була вже майже впевнена, що натрапила на ленінградські
ремінісценції.
Після цього полегшено, а може й навпаки – я поверну-
лася назад і переглянула в кінотеатрі біля берлінського зо-
опарку «Нові часи» Чапліна.

Прагнення поїхати до Ленінграда не минуло. Мені вже
снилися російські сни, а значить, я змогла би витримати
всі неприємності митного контролю. Я заплющувала очі,
немов закохана людина, наперед пробачала або навіть
виправдовувала все, що було для мене проблематичним.
Просто якась шизофренія. Проте потрапивши туди, я зна-
ла, що потрібно робити. Я ішла до Лени та її друзів, ішла в
театри і на концерти, бродила вулицями, заходячи в букі-
ністичні крамниці і не втомлювалася захоплюватися світ-
лом. Політичного засліплення в мене не було ніколи. Очі
мені відкрило знайомство з Єфімом Грігорьєвичем Еткін-
дом та його «гуртком». Це до нього в помешкання вони всі
сходилися: Лідія Ґінзбурґ і Лідія Чуковская і Наталія Горба-
нєвская та Йосіф Бродскій.
Приходить Бродскій і просить дозволу надрукувати сві-
жий вірш. (Їхні друкарські машинки всі були зареєстрова-
ні.) Після вечері – прем’єра. Він читає. «Когда она в цер-
ковь впервые внесла / дитя, находились внутри из числа /
людей, находившихся там постоянно, /Святой Симеон и
пророчица Анна...» Я вперше чула його гугнявий голос, на-
співність, з якою, мабуть, говорили й рабини. «Он шел уми-
рать. И не в уличный гул / он, дверь распахнувши руками,
шагнул, но в глухонемые владения смерти...»
Присутні заворожено слухають. Оплески. Невдовзі після
того я зайшла до нього в його «півтори кімнати».
Двері відчиняють його старенькі батьки, вітаються зі
мною і через «двері в шафі» провадять у кабінет поета.
Справді, я заходжу крізь антикварну шафу (вдале мас-
кування). Тоді ми сидимо на дивані й розмовляємо. Про
«мого» Баратинського, якого він тут же береться цитувати
(«...И тесный круг подлунных впечатлений / сомкнувшихся
давно, / Под веяньем возвратных сновидений / Ты дрем-
лешь...»), про «його» Ахматову, про Джона Донна, Вісте-
на Г’ю Одена, Роберта Фроста. Погляди Бродського чіткі,
строгі та безкомпромісні. Зверху на шафі стара валіза і
крихітний американський прапорець. Don’t ask. Я слухаю
його, а одночасно обводжу поглядом кімнату. Переходжу
з його веснянкуватого обличчя на обрамлені фотографії
його улюблених поетів, які висять над заваленим книжка-
ми й паперами бюрком. Отже, це відбувається тут, думаю
собі. Тут пишуться його тексти. На цих кількох квадратних
метрах. У енному вимірі поезії. Аж раптом він видає гучне
нявчання. Так нявчать руді коти, пещені мацьки. Він немов
зрікається мови. «Мій нервовий тік».
Ні, йому не нудно зі мною. Це відбувається само по собі.
Можливо, через самотність. Він вже відбув табори приму-
сової праці, проте про нормальне життя говорити не до-
водиться. КГБ всюди переслідує його. «В былые дни и я
пережидал / холодный дождь под колоннадой Биржи / И
полагал, что это – божий дар. / И, может быть, не ошибал-
ся. Был же / и я когда-то счастлив ... / Куда-то навсегда /
ушло все это. Спряталось. Однако, / смотрю в окно и, на-
писав “куда”,/ не ставлю вопросительного знака ...»
Меланхолію перекриває суха іронічність. Жодного спів-
чуття до себе. Нявчання дає можливість продихнути. (Не-
хай гебісти трохи подивуються.)
Ми розмовляли, пили чай, час до часу він нявчав. Так
минали години. Тоді я вийшла через шафу й опинилася на
вулиці. У сліпучому світлі вівторкового дня. Очманіла від
переходу в «інший світ».
Було то в березні 1972 року. Через три місяці Бродського
змусили до еміграції, він виїхав через Ізраїль до США. Щоб
передати право на існування американському прапорцеві,
котрий досі стояв у нього на шафі.

З цього часу за мною починають стежити. Я завжди по-
мічала на деякій віддалі від себе сіру постать, коли чекала
з Алєксєєм після концерту на автобус, чи коли підходила
до будинку Єфіма Грігорьєвіча. Їм про все було відомо.
У Москві вони ходили за мною настільки безсоромно, що
зайшовши (на цей раз їх було двоє) за мною до ліфта, в
один голос сказали «Точно!», коли я натиснула на потріб-
ний поверх. Мої друзі, відомі літературознавці, були стур-
бовані. Їх турбувала я, а я боялася, що можу нашкодити
їм. Незалежній старій Надєжді Мандельштам усе це було
байдуже, до неї постійно приходили гості з Заходу. Вона
приймала мене, лежачи на вкритій якимись східними ки-
лимами канапі, лузала соняшникове насіння і навпростець
запитала: Ви вірите в Бога? І тільки після моєї ствердної
відповіді погодилася порозмовляти зі мною.
А під будинком, до останку, стояли ці чоловіки. При
тому, що тепло не було. Я взяла таксі, на пару годин уте-
кла з-під їхнього нагляду. А тоді під дверима «поета літе-
ратурної братії» і художника-концептуаліста на мене вже
чекало двоє інших «чоловіків у сірому». Там відбувалася
вечірка, на якій зібралося чимало диваків, там проводили-
ся читання-перформанси, були якісь невидані страви. Сло-
вом, наглядачам було чим зайнятися.
Наглядачі. В один прекрасний момент вони мені осто-
гидли і я – з важким серцем – дала Росії можливість по-
бути просто Росією.

Щоб після «перебудови» повернутися. Тепер Ленінград
називається Санкт-Петербург. Хизується ресторанами,
крамницями, новенькими готелями, безконечними ка-
фешками. На будинку, в якому Бродський мешкав у ізоля-
ції «півтори кімнати», меморіальна таблиця. У розташова-
ному неподалік Шереметьєвському палаці відкрили музей
Анни Ахматової. Навіть про Владіміра Набокова не забули:
його квартира-музей – у феодальному помешканні ро-
дини на вулиці Морській. Всюди книгарні, купити в них
можна що завгодно, приблизно в такому порядку: царизм;
православ’я; езотерика; фантастика і детективи; російська
й зарубіжна белетристика (від Набокова до Джона Ґріше-
ма); психологічні порадники; кулінарні книги; туристичні
путівники. Деякі крамниці відкриті далеко за північ.
Тільки от часу ні в кого немає. У всіх свої фірми (Міша
відкрив невеликий театр), усі метушаться, не розлучають-
ся з мобільними телефонами. Застрягають у заторах. Ба-
гато часу зараз мають тільки обдерті пенсіонери, жебраки,
яких усюди повно. Діти вулиці зі скляними очима. На ту-
ристів уся їхня надія. Якщо комусь так подобається, то це
можна назвати поверненням до нормального життя. Про-
те цей Петербург нормальним не є. За випуцуваними фа-
садами він загниває. А кримінальні угруповання роблять
місто небезпечним.

Ні, я ніколи не прощалася з містом назавжди. Ленінград
завжди означав особливе щастя.
Щастя?
Тоді – так. Щастя – на ту ж літеру, що й щиросердність,
щедрість, щавель. Там я дізналася, що таке справжня
дружба і як затишно можна їсти на могилі. І скільки кало-
рій може міститися в словах. (Література як прожитковий
раціон.) І шкалу світла днів, які не закінчуються.
Гарно було.
А ще я дізналася про хорову злагодженість іншого, не та-
кого цілеспрямованого життя.
Значить, не шкодуєш ні про що?
Хіба я можу. Навіть якщо часи тепер не ті.

Попередні фрагменти з книжки “Море моря” 
(див. «Море моря. Фрагменти спогадів» // Пер. з нім. Христина Назаркевич. – Чернівці: Книги-XXI, 2015)

у Просторах  читайте тут.