Обличчя у кіптяві
Цей текст художника Ярослава Футимського є відгуком на виставку «Кіптява» Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського в галереї Артсвіт у Дніпрі – відгуком з особливим акцентом на фільмі «Охорона праці на Дніпропетровщині». Виставка та фільм базуються на дослідженні соціальної та екологічної ситуації індустріального міста Кам’янське (до 2016 – Дніпродзержинськ). Кураторка виставки – Ксенія Малих.
Я бачив, як сонце сідало,
Й в останніх його променях
Тіні, раніше сховані,
Світу себе показали
Вони розкидались долями,
І їм завжди було мало.
Знаєш, що б не сталось,
Ми маємо дізнатись, хто вони –
Це люди? звірі? хто це?
Я є? чи мене тут нема?
Оh, deer! «Тріумф смерті»
Вогонь Прометея тліє, гасне. Дим тягнеться над містом, сажа осідає на вулицях і лицях.
Доволі складно розібратися, що в цій роботі показане без прикрас – робітничий клас чи його міфологія, цілий індустріальний регіон чи стан речей на будь-якому українському виробництві.
«Охорона праці на Дніпропетровщині» – це невипадкова підбірка «несвідомої документалістики»? Це конструювання історичного наративу чи його деконструкція?
Тут точно присутня гіпнотична краса руїн і захоплення наскрізною деструкцією та людським регресом. Уламки українсько-радянської індустрії видаються напрочуд життєздатними – особливо в поєднанні з досі масштабною експлуатацією ресурсів і робітників та абсолютно безкарною агресією до навколишнього середовища.
У життєвому просторі, що його досліджують автори, ми знаходимо техногенні колапси і соціальну безпорадність робітників, існування в індустріальному місті з катастрофічними наслідками проживання поруч із виробництвом, відголоски великої битви за життя у процвітаючому місті як за чергову утопію. Також тут присутня незрозуміла людська легкість і гумор – на тлі вибухів, викидів, бруду і проривів, а також робітничих протестів, які лишаються непоміченими.
Доволі широка доступність аматорського документального відео в епоху соціальних мереж уможливлює пошук у відкритих джерелах, систематизацію, підбір та накопичення матеріалу, подібного до використаного в роботі. Це вдається Рачинському і Ревковському, які надають цій хаотично розкиданій інформації чітку форму й використовують її для критичного висловлювання. Завдяки невідомим авторам ми потрапляємо в недоступні місця і відкриваємо техногенні ландшафти, маємо змогу зсередини роздивитись працю та її безпосередні умови.
Ми – ті, хто дивиться – є тут? Чи нас тут немає? Мережа індивідуальних і, можливо, одночасних відеопоглядів своєю багатошаровістю репрезентує реальність Дніпропетровського регіону, і навіть ширше – простір напівзруйнованої пострадянської індустріальності.
У тіні залишаються автори використаних відео з Інтернету, адже початок і завершення цих історій завжди поза кадром. Хто це?
Яким є метод Рачинського і Ревковського у їхній роботі:
Привласнення?
Художнє дослідження?
Робітнича антропологія?
Журналістське розслідування?
Документалістика відкритих джерел?
Чи важливим є визначення цього методу?
Вогонь Прометея передається безпосередньо у людські руки – про це свідчить початок відео. Вогонь виходить з-під контролю, тліє і згодом гасне. Сажу, кіптяву, що залишилася, вперто прибирають, але вона все одно осідає в легенях та на лицях.
Фото експозиції: Олег Самойленко