Переклад

Мистецтво

Выпрями спину, скотиняка!

Текст сказки, написанной на английском, сопровождает созданная Алиной совместно с Даной Косминой визуализация тотальной инсталляции Дома-музея Старой Толстой Девочки ››› Алина Клейтман

Література

Щоденник Павела Ожела “Надзашлюбини” написаний з акрибією і нав’язує до жанру мініатюри, в котрому автор занотовує події і рефлексій кожні п’ять днів впродовж одного року. Проза складається з роздумів про писання, читання, літературні кола, філософію, інтимне життя, а також сни. Іспанські слова в алфавітному порядку призначені наче навчити читача мові, проте вибрані з іспанської енциклопедії і не всі сьогодні у вжитку. З польської переклав Василь Лозинський (7-11 березня) Сharlista / Charqui / Chasponazo Великий сон про таємницю. І сон, котрий здефініював усю околицю. Затьмарив всілякі закостенілості та проблеми щоденного дня. Допоміг у відповідний спосіб дивитись на все. Був причиною того, що навіть найбільші неприємності ковзають поверхнею швидко і тихо. Тому не можу його запам’ятати. Але чого повинен буду записати його два рази? (Тут і там. Тепер і колись). Не знаю, як я опинився в Ружані, місцевості у всіляких генеалогічних аспектах важливій для моєї родини. Сам факт власного усвідомлення, де я знаходжуся, тривав досить довго. Коли воно відбулося, був вже деінде. В колишньому офісі моїх батьків на вулиці Каліській у Варшаві пробував зібратися думками. Щось або хтось поставив мене у досить незручну ситуацію. Коло мене на підлозі лежало тіло котрогось члена моєї родини. Я не міг ствердити, хто це докладно. Так насправді я мав також проблеми з окресленням статті. Віднаходив у собі переконання, що людина – мертва, що решта родини про це знає і приготувала вже похорон. Я сам не мав нічого спільного з цією смертю, у жоден спосіб її не прискорив, тільки викрав тіло. Але навіщо? Не знаю. Дивився на нього і не міг прийти до висновку, чи воно вбране, чи ні. Чи ціле, чи можливо почвертоване. Від мого погляду воно постійно змінювалося. Відчував усю незручність ситуації. Віддати? Залишити? Мабуть таки віддати. Але що сказати? Можливо краще підкинути. Але якщо хтось зауважить? То можливо у сміття, хоча не випадає так робити? Можливо, сюди вже їдуть. І так тілесно та подумки ходив навколо мінливої форми члена родини і щораз cильніше відчував, що починає смердіти. (25-29 червня) Orto / Orthocenro / Ortologia Оніричні зашлюбини – так собі назвав те, що Вікторія описала після прокидання. Говорила тихо та невиразно, з післяалкогольною захриплістю, що виступала на перший план. Все замкнулося, мабуть, у трьох ледь обшарпаних реченнях, після котрих міг знову притулитися. І здивуватися, що була одягнена – мала на собі сімейні труси з Гомером Сімпсоном і чорну сорочку. Їй вночі, мабуть, стало холодно. Можливо це жахливо, але я відчув щось на кшталт полегшення. Якщо в світі снів ми вже є подружжям, то в цій реальності вже не мушу з нічим поспішати. Це так наче сама Вікторія – через певний період часу упоминаючись жартівливо про обручку – зняла з мене певний безформний тягар. Не міг заснути. Думками я був десь між Дембном і Коштрином. Все ще та сама сумна подорож. Авто, потяг, авто і наступний потяг. Пригнічення через розставання тим більше, що знову повинен був їхати через Криж. Жодна пора року не змінює того, що цей шлях набагато сумніший від того через Ржепін. Отож нехотячи будити Вікторії, ані віддалятись від неї, я в думках приглядався до нашого оніричного шлюбу. З непокоячою легкістю я констатував різні подробиці, небачені події та нетипову поведінку Природи. А в тому всьому, окрім нас, присутність багатьох невідомих істот, в котрих я не міг розпізнати жодного знайомого лиця. Незважаючи на це відчуження я почувався дуже добре. А можливо це ми почувалися добре? Не знаю. Виглядало це так, наче все cплавилось в одне. Спочатку я з Вікторією, потім уся уява. Я зібрався досить пізно, але цілком вміло. Похмільні надокучання не були надто інтенсивні. Як би там не було, розпрощався з ними однозначно одразу після вирушення з Крижа. Потяг двоповерховий, нагорі багато місця. У вікні я споглядав шлюб вписаний у пейзаж центральної Польщі, красивішої на Заході. Дивне відчуття спокою і думка, що це найкращий подарунок на День народження, який міг отримати. (14-18 cерпня) Solador / Solario / Soledad [продовження] Дехто стає вночі під відкритим вікном і намагається віднайти якісь символічні знаки холоду. Тупа душність замість сонця. І коли здається, що вона вже проходить, за нею іде наступна гаряча хвиля. Вона з’являється за мить до порожевіння однієї сторони неба. Тоді ці люди усвідомлюють, що впродовж невизначеного часу промовляли молитви або виконували численні ритуали. Проте неефективно, а для спання на балконі вже однозначно запізно. Всі і все говорить про спеку. Телебачення та інтернет бомбардують своїх користувачів зображеннями спекотного літа в різних місцях світу. Говорять про рекорди та жертви. Десь позаду чаїться надія, що якимсь міфічним іншим гірше. А також, що почали горіти ліси. У будинках, на вулицях і на роботі та сама нервовість, хоча виразно набагато вільніша. — Я чув, що там найгірше. — А скільки померло ... — Не знаю. — Вони, на мою думку, призвичаєні. — У них завжди більше. А що як у нас все вийде з ладу? — Ніби що? — Лікарні, різні заклади? Навіть люди, яких суспільство завжди звинувачувало у будь-якому можливому нещасті, зняли з себе дотогочасний тягар. Перестали показуватись. Все призупинилось, всі виявилися заново одне одному рівні. В спеці, в нечистоті, поті і сморіді. У пошуках тіні або кліматизованого приміщення. Магазини перетворились на святині істот без рефлексії, котрі відчувають нерозтлумачувані прояви дотихчасового температурного стрибка. Рухаються зажурено поміж полицями, а здійснення вибору, як і жести, повністю знереальнились. Рівною ж мірою оплата. Тільки десь залишається страх, що коли на мить погода полегшає або стане більш людською, то хтось знову оголосить про повернення спеки. І так до кінця життя, яке перестало бути життям. Нічого у цьому немає дивного, якщо навіть час собі це дозволив ... (3-7 вересня) Vecindario / Vedar / Vegetación Хотів знову щось написати. Про писання. Тобто писати про писання і всю чудовість, яка з цього випливає. Фантазувати і творити байки. А це вимагає дуже важкої праці. Навіть скурпульозної. Тому треба писати про писання. І більше нічого не робити. На мить лягаю на підлогу. Так неможливо працювати. Тіло відмоляє у послусі. І добре. Не можу весь час функціонувати. Проте мрію про мій підвал. Від коли маю до нього ключі, знаю, що хочу там бути. Лягти у ньому. Зачинити за собою двері. Погасити світло. Там холодно і волого. Хочу там спати. Навіть якщо місце мене трохи жахає. Заснути. На мить не писати. Не могти. Не хотіти. Не намагатися. Не змушувати себе до цього. До нічого. Власне у цей спосіб хочу функціонувати. Отож пишу про писання. Не я єдиний. Складно перерватись. Приємніше неіснувати. Стати ніким. Поміж анітрішечками. Ніщома[1]. І все болить. Неробство дусить м’язи. Завдає їм якогось болю. З цієї перспективи навіть не можу думати про писання. Бо темою є все ще я. Тобто ніхто особливий. Або ніхто винятковий. Так собі це щойно обдумав. Щоб довести собі. І щоб стати кимось у собі. І нічим. Ручка – втомлива. Листок – втомливий. Рух – болючий. Час – болючий. Тільки я – це пробка від вина, яка нікуди не прямує. І нічого не хоче. У цей спосіб доводить собі, що хоче всього. Тут власне гублюсь. Концентрую усі сили в очах. Хочу все зауважити. Якось щось з того вигадати. Читаю отож кожне слово. Від початку. Читаю про читання. Ця лектура – чудова. І властиво сама пишеться. Що ще? Хто ще? Ти теж її пишеш. Пишемо читаючи разом. І тоді на мить забудемо про біль. Про всі ці почуття. Руки самі покерують собою у жодну сторону. Нехай вже так залишиться. Далеко від наших поглядів. Читаю цілий час. Це, мабуть, та сама книжка. Ніхто її не приніс і ніхто її не взяв. Це питання часу. Поки-що. Рух рукою і не буду читати. Хтось все заслонить. І не буде мене. Поміж анітрішечками. І ніщома. Тут – найкраще місце. Cтояти і не бути. [1] “Анітрішечки” (“Nic a nic”) – дебютна прозова книжка Павела Ожела, котра складається з оповідань означених авторським неологізомом: “ніщома” або “анітрішечками”. (13-17 вересня) Zurriagazo / Zurrir / Zutano Феномен писання – це жодний не феномен. Виявляється лише парадоксом, водночас карою і благословінням. Нескладно уявити собі, що постійне або дуже довге сидіння за письмовим столом не належить до найприємнішої діяльності. Потрібно вкласти трохи більше уяви у те, щоб в акті писання побачити причини фізичного болю. Психічний аж надто очевидний. Це все виходячи з чогось на кшталт “традиційного письма”. Сидяча поза, за письмовим столом або за звичайним, листок паперу і ручка або олівець. Тільки це можна назвати фактичним актом писання. Послуговування комп’ютером або машинкою вимагає однак іншої мови. А коли з’являються емоції і занепокоєння спричинені чимось, що гордо можна назвати творінням, слід пам’ятати, що є теж щось таке як виправлення. І це діяльність, яку кожен пишучий до певного моменту мусить виконувати самостійно. Виправлення як кара за писання. Виправлення як кара за писання. Виправлення як кара за писання. [ І досі – глибока нехіть. Всі ці речі впихають на якусь гойдалку. У якийсь день хочеться одразу працювати, а іншого – складно встати. Немає нічого жорстокішого від послаблення тіла, яке веде до розпаду. Невидима екзекуція між пивом і відсутністю сніданку, а також затягнутими дріманнями. Світ здається винятково дивним, коли ранкові засинання в нехоті стають довшими за власне сам сон...] Не знаю, як довго можна писати безкарно. Не знаю також, чи я втомлений, чи просто вік дається взнаки. Але я ніколи не почувався краще, будучи собою, не конче в собі. Писання – кара (за похмілля). (8-12 жовтня) ... /... Чоловік не знає, що з ним відбувається. Лежить в ліжку одягнений у cімейки і майку. Біля нього жінка у піжамних штанях і блузці на бретельках. Пригадує собі, як виглядало їхнє засинання. Спільний душ. Кілька поцілунків. Укладання. Хвилина не дуже приємної розмови. Засинання. Не бачились півтора місяця. За цей час понарозказували собі безліч несамовитих речей у всіх тональностях. Розлуки переносили завжди погано, а це була найдовша з них. Виявилося, що їхня зустріч не була спрямована на винагородження себе за час в самотності. Чоловік намагався у різні способи зблизитись з жінкою. Та не відповідала у спосіб, до якого він був призвичаєний. Намагався зберегти всю можливу чутливість і приховати своє здивування, роздратування і розчарування, яке збільшувалось. Однак не приховував цього надто вміло. Атмосфера ставала напруженою. Він не розумів, а вона не вміла скaзати. В кращому випадку прикривалася втомою та болем у матці. Ці речі колись не були проблемою. Незґрабно до неї притулився. Допасувався до її тіла і пригадав собі попередні зустрічі, коли вони у таких ситуаціях почувались сповненими. Хотів торкнутися її грудей, але не наважився. Поклав долоню трішки нижче. Вслухався в її дихання й інші реакції тіла. Вирішив спробувати те, що завжди розвеселяло її під час будження. Ерегованим пенісом вдаряв їй у плечі, одразу ж над сідницями. Раз у раз, чекаючи на її реакцію. Врешті-решт сказала, щоб він панував над своїм с т о я к о м. Поцілував її декілька разів у щоку, вухо і губи. Ласок не продовжував. Після нічного душу хотів її поцілувати і притулити ще в ванній. Тоді коли стояли голі перед дзеркалом та чистили зуби. Не наважився: так показово не звертала на нього уваги. Зробив це пізніше, коли вона жартівливо пукнула. Сказав, що вона огидна і пригорнувся до неї. Не відреагувала. Коли витерлися, а вона закінчила намазуватися кремами, вирішила підстригти йому волосся і зробити пілінгову маску. Погодився, пам’ятаючи попередні рази. У процесі косметичних заходів вирішив, що коли ляжуть, то зробить їй добре ротом. Як під час їхньої попередньої спільної ночі під час попередньої зустрічі. Але аж в ліжку зняла йому маску з обличчя, після чого лягла на нього усім своїм тілом. У цьому короткому замиканнi і напівпритуляннi було щось дуже асексуальне. Він не знав, що повинен робити. Впродовж вражаюче довгого часу не відчував також збудження. Коли нарешті його відчув, то запропонував іти спати. Лягли пригорнувшись. З небаченим досі спокоєм думав про свій від’їзд. (18-22 жовтня) ... / ... Слова з’явилися у правому вусі. Невпевнено, але з виразно збудливим полегшенням. Можливо з цього моменту знову мало бути краще. І гірше в кожній площині. Вухо затремтіло і тремтіння перейшло на долонь. Виразний признак переживання. Тіло лягло безсонно, а рука пересунула думки на дно чашки. Це з нічим не могло допомогти, але дозволило плавніше пережити різні образи, котрі непокоїли. Гупання дверей, котрі закривають. Виразно по всьому тілу. Знову став дитиною. Лежав на плечах та зменшувався. Ще хвилину тому відставляв за собою чашку з кавовою гущою. Тепер вже не міг рухатися. Голова важчала щораз більше, i тіло знічувалося далі. Над ним похилилися якісь люди. Не міг детально їх побачити. Заледве нагадували людські істоти. Одна з них взяла до рук чашку і налила в неї віскі. Потім вливали йому до рота алкоголь з кавовою гущою. Не знав, з якою метою, але не пручався. Від тепер хотів сам моделювати всі візії. Западав у собі і часом виринав на коротку мить. Тоді міг змінити позицію. Вважав, що це допоможе його самопочуттю і на мить віджене холод. У підсумку це небагато давало. З’являвся його власний голос в голові, але не хотів його. Йому залежало на голосі однієї конкретної людини. Тої, котра іноді лежала біля нього або на ньому. Кожен рух котрої чув майже впродовж всіх ночей. Безумовно, в самій природі кохання, в такій, що являється нам в її первинній, тваринній формі є щось трагічно деструктивного, в непереможному інстинкті штовхаючому самця i cамицю до поєднання своїх нутр в шаленому cплетінні. Теж саме, що об’єднує їх тіла, віддаляє з деякої точки зору душі, коли беруть себе в обійми, їх ненависть дорівнює коханню, і передoвсім борються, борються за третього, котрий ще не існує. Кохання – це боротьба; існують види тварин, у яких самець після копуляції знущається з самки, а також інші, в яких самиця пожирає самця, котрий вже виконав активності запліднення. Сказано про кохання, що воно – взаємний егоїзм. І справді, кожний з коханців намагається заволодіти іншим, прямує за його посередництва, не мислячи про це, ані не беручи це собі за ціль – до власного увіковічнення, прямує в результаті цього до власної розкоші. Кожен з коханців є для іншого безпосереднім знаряддям розкоші, oпосередковано ж – увіковічненням. У такий спосіб вони є панами та рабами; кожен з них є по відношенню до іншого водночас паном та рабом. Ніщо. Він oпинився в ванній кімнаті. Стояв якусь мить перед дзеркалом. З підлоги підняв жменю свого розчесаного волосся. Приклав його до голови і дивився уважно. Порівнював себе декілька разів в обох виглядах. Було добре. Могло бути краще. Або навпаки. Не мало це однак більшого значення. Переклад здійснено за підтримки Інституту книги (Краків) у межах програми Sample Translations © POLAND. Павел Ожел (нар. 1985 року у Мадриді) – прозаїк, мистецтвознавець. Автор 6 книжок, серед котрих збірки оповідань та експериментальної прози. Найновіша книжка “Надзашлюбини” (видавництво Papierowy motyl, Варшава, 2017). З вересня 2017 року – виконавчий редактор Державного видавничого інституту (Варшава) ›››

Переклад

Павел Ожел “Надзашлюбини” (фрагменти)

Щоденник Павела Ожела “Надзашлюбини” написаний з акрибією і нав’язує до жанру мініатюри, в котрому автор занотовує події і рефлексій кожні п’ять днів впродовж одного року. Проза складається з роздумів про писання, читання, літературні кола, філософію, інтимне життя, а також сни. Іспанські слова в алфавітному порядку призначені наче навчити читача мові, проте вибрані з іспанської енциклопедії і не всі сьогодні у вжитку. З польської переклав Василь Лозинський (7-11 березня) Сharlista / Charqui / Chasponazo Великий сон про таємницю. І сон, котрий здефініював усю околицю. Затьмарив всілякі закостенілості та проблеми щоденного дня. Допоміг у відповідний спосіб дивитись на все. Був причиною того, що навіть найбільші неприємності ковзають поверхнею швидко і тихо. Тому не можу його запам’ятати. Але чого повинен буду записати його два рази? (Тут і там. Тепер і колись). Не знаю, як я опинився в Ружані, місцевості у всіляких генеалогічних аспектах важливій для моєї родини. Сам факт власного усвідомлення, де я знаходжуся, тривав досить довго. Коли воно відбулося, був вже деінде. В колишньому офісі моїх батьків на вулиці Каліській у Варшаві пробував зібратися думками. Щось або хтось поставив мене у досить незручну ситуацію. Коло мене на підлозі лежало тіло котрогось члена моєї родини. Я не міг ствердити, хто це докладно. Так насправді я мав також проблеми з окресленням статті. Віднаходив у собі переконання, що людина – мертва, що решта родини про це знає і приготувала вже похорон. Я сам не мав нічого спільного з цією смертю, у жоден спосіб її не прискорив, тільки викрав тіло. Але навіщо? Не знаю. Дивився на нього і не міг прийти до висновку, чи воно вбране, чи ні. Чи ціле, чи можливо почвертоване. Від мого погляду воно постійно змінювалося. Відчував усю незручність ситуації. Віддати? Залишити? Мабуть таки віддати. Але що сказати? Можливо краще підкинути. Але якщо хтось зауважить? То можливо у сміття, хоча не випадає так робити? Можливо, сюди вже їдуть. І так тілесно та подумки ходив навколо мінливої форми члена родини і щораз cильніше відчував, що починає смердіти. (25-29 червня) Orto / Orthocenro / Ortologia Оніричні зашлюбини – так собі назвав те, що Вікторія описала після прокидання. Говорила тихо та невиразно, з післяалкогольною захриплістю, що виступала на перший план. Все замкнулося, мабуть, у трьох ледь обшарпаних реченнях, після котрих міг знову притулитися. І здивуватися, що була одягнена – мала на собі сімейні труси з Гомером Сімпсоном і чорну сорочку. Їй вночі, мабуть, стало холодно. Можливо це жахливо, але я відчув щось на кшталт полегшення. Якщо в світі снів ми вже є подружжям, то в цій реальності вже не мушу з нічим поспішати. Це так наче сама Вікторія – через певний період часу упоминаючись жартівливо про обручку – зняла з мене певний безформний тягар. Не міг заснути. Думками я був десь між Дембном і Коштрином. Все ще та сама сумна подорож. Авто, потяг, авто і наступний потяг. Пригнічення через розставання тим більше, що знову повинен був їхати через Криж. Жодна пора року не змінює того, що цей шлях набагато сумніший від того через Ржепін. Отож нехотячи будити Вікторії, ані віддалятись від неї, я в думках приглядався до нашого оніричного шлюбу. З непокоячою легкістю я констатував різні подробиці, небачені події та нетипову поведінку Природи. А в тому всьому, окрім нас, присутність багатьох невідомих істот, в котрих я не міг розпізнати жодного знайомого лиця. Незважаючи на це відчуження я почувався дуже добре. А можливо це ми почувалися добре? Не знаю. Виглядало це так, наче все cплавилось в одне. Спочатку я з Вікторією, потім уся уява. Я зібрався досить пізно, але цілком вміло. Похмільні надокучання не були надто інтенсивні. Як би там не було, розпрощався з ними однозначно одразу після вирушення з Крижа. Потяг двоповерховий, нагорі багато місця. У вікні я споглядав шлюб вписаний у пейзаж центральної Польщі, красивішої на Заході. Дивне відчуття спокою і думка, що це найкращий подарунок на День народження, який міг отримати. (14-18 cерпня) Solador / Solario / Soledad [продовження] Дехто стає вночі під відкритим вікном і намагається віднайти якісь символічні знаки холоду. Тупа душність замість сонця. І коли здається, що вона вже проходить, за нею іде наступна гаряча хвиля. Вона з’являється за мить до порожевіння однієї сторони неба. Тоді ці люди усвідомлюють, що впродовж невизначеного часу промовляли молитви або виконували численні ритуали. Проте неефективно, а для спання на балконі вже однозначно запізно. Всі і все говорить про спеку. Телебачення та інтернет бомбардують своїх користувачів зображеннями спекотного літа в різних місцях світу. Говорять про рекорди та жертви. Десь позаду чаїться надія, що якимсь міфічним іншим гірше. А також, що почали горіти ліси. У будинках, на вулицях і на роботі та сама нервовість, хоча виразно набагато вільніша. — Я чув, що там найгірше. — А скільки померло ... — Не знаю. — Вони, на мою думку, призвичаєні. — У них завжди більше. А що як у нас все вийде з ладу? — Ніби що? — Лікарні, різні заклади? Навіть люди, яких суспільство завжди звинувачувало у будь-якому можливому нещасті, зняли з себе дотогочасний тягар. Перестали показуватись. Все призупинилось, всі виявилися заново одне одному рівні. В спеці, в нечистоті, поті і сморіді. У пошуках тіні або кліматизованого приміщення. Магазини перетворились на святині істот без рефлексії, котрі відчувають нерозтлумачувані прояви дотихчасового температурного стрибка. Рухаються зажурено поміж полицями, а здійснення вибору, як і жести, повністю знереальнились. Рівною ж мірою оплата. Тільки десь залишається страх, що коли на мить погода полегшає або стане більш людською, то хтось знову оголосить про повернення спеки. І так до кінця життя, яке перестало бути життям. Нічого у цьому немає дивного, якщо навіть час собі це дозволив ... (3-7 вересня) Vecindario / Vedar / Vegetación Хотів знову щось написати. Про писання. Тобто писати про писання і всю чудовість, яка з цього випливає. Фантазувати і творити байки. А це вимагає дуже важкої праці. Навіть скурпульозної. Тому треба писати про писання. І більше нічого не робити. На мить лягаю на підлогу. Так неможливо працювати. Тіло відмоляє у послусі. І добре. Не можу весь час функціонувати. Проте мрію про мій підвал. Від коли маю до нього ключі, знаю, що хочу там бути. Лягти у ньому. Зачинити за собою двері. Погасити світло. Там холодно і волого. Хочу там спати. Навіть якщо місце мене трохи жахає. Заснути. На мить не писати. Не могти. Не хотіти. Не намагатися. Не змушувати себе до цього. До нічого. Власне у цей спосіб хочу функціонувати. Отож пишу про писання. Не я єдиний. Складно перерватись. Приємніше неіснувати. Стати ніким. Поміж анітрішечками. Ніщома[1]. І все болить. Неробство дусить м’язи. Завдає їм якогось болю. З цієї перспективи навіть не можу думати про писання. Бо темою є все ще я. Тобто ніхто особливий. Або ніхто винятковий. Так собі це щойно обдумав. Щоб довести собі. І щоб стати кимось у собі. І нічим. Ручка – втомлива. Листок – втомливий. Рух – болючий. Час – болючий. Тільки я – це пробка від вина, яка нікуди не прямує. І нічого не хоче. У цей спосіб доводить собі, що хоче всього. Тут власне гублюсь. Концентрую усі сили в очах. Хочу все зауважити. Якось щось з того вигадати. Читаю отож кожне слово. Від початку. Читаю про читання. Ця лектура – чудова. І властиво сама пишеться. Що ще? Хто ще? Ти теж її пишеш. Пишемо читаючи разом. І тоді на мить забудемо про біль. Про всі ці почуття. Руки самі покерують собою у жодну сторону. Нехай вже так залишиться. Далеко від наших поглядів. Читаю цілий час. Це, мабуть, та сама книжка. Ніхто її не приніс і ніхто її не взяв. Це питання часу. Поки-що. Рух рукою і не буду читати. Хтось все заслонить. І не буде мене. Поміж анітрішечками. І ніщома. Тут – найкраще місце. Cтояти і не бути. [1] “Анітрішечки” (“Nic a nic”) – дебютна прозова книжка Павела Ожела, котра складається з оповідань означених авторським неологізомом: “ніщома” або “анітрішечками”. (13-17 вересня) Zurriagazo / Zurrir / Zutano Феномен писання – це жодний не феномен. Виявляється лише парадоксом, водночас карою і благословінням. Нескладно уявити собі, що постійне або дуже довге сидіння за письмовим столом не належить до найприємнішої діяльності. Потрібно вкласти трохи більше уяви у те, щоб в акті писання побачити причини фізичного болю. Психічний аж надто очевидний. Це все виходячи з чогось на кшталт “традиційного письма”. Сидяча поза, за письмовим столом або за звичайним, листок паперу і ручка або олівець. Тільки це можна назвати фактичним актом писання. Послуговування комп’ютером або машинкою вимагає однак іншої мови. А коли з’являються емоції і занепокоєння спричинені чимось, що гордо можна назвати творінням, слід пам’ятати, що є теж щось таке як виправлення. І це діяльність, яку кожен пишучий до певного моменту мусить виконувати самостійно. Виправлення як кара за писання. Виправлення як кара за писання. Виправлення як кара за писання. [ І досі – глибока нехіть. Всі ці речі впихають на якусь гойдалку. У якийсь день хочеться одразу працювати, а іншого – складно встати. Немає нічого жорстокішого від послаблення тіла, яке веде до розпаду. Невидима екзекуція між пивом і відсутністю сніданку, а також затягнутими дріманнями. Світ здається винятково дивним, коли ранкові засинання в нехоті стають довшими за власне сам сон...] Не знаю, як довго можна писати безкарно. Не знаю також, чи я втомлений, чи просто вік дається взнаки. Але я ніколи не почувався краще, будучи собою, не конче в собі. Писання – кара (за похмілля). (8-12 жовтня) ... /... Чоловік не знає, що з ним відбувається. Лежить в ліжку одягнений у cімейки і майку. Біля нього жінка у піжамних штанях і блузці на бретельках. Пригадує собі, як виглядало їхнє засинання. Спільний душ. Кілька поцілунків. Укладання. Хвилина не дуже приємної розмови. Засинання. Не бачились півтора місяця. За цей час понарозказували собі безліч несамовитих речей у всіх тональностях. Розлуки переносили завжди погано, а це була найдовша з них. Виявилося, що їхня зустріч не була спрямована на винагородження себе за час в самотності. Чоловік намагався у різні способи зблизитись з жінкою. Та не відповідала у спосіб, до якого він був призвичаєний. Намагався зберегти всю можливу чутливість і приховати своє здивування, роздратування і розчарування, яке збільшувалось. Однак не приховував цього надто вміло. Атмосфера ставала напруженою. Він не розумів, а вона не вміла скaзати. В кращому випадку прикривалася втомою та болем у матці. Ці речі колись не були проблемою. Незґрабно до неї притулився. Допасувався до її тіла і пригадав собі попередні зустрічі, коли вони у таких ситуаціях почувались сповненими. Хотів торкнутися її грудей, але не наважився. Поклав долоню трішки нижче. Вслухався в її дихання й інші реакції тіла. Вирішив спробувати те, що завжди розвеселяло її під час будження. Ерегованим пенісом вдаряв їй у плечі, одразу ж над сідницями. Раз у раз, чекаючи на її реакцію. Врешті-решт сказала, щоб він панував над своїм с т о я к о м. Поцілував її декілька разів у щоку, вухо і губи. Ласок не продовжував. Після нічного душу хотів її поцілувати і притулити ще в ванній. Тоді коли стояли голі перед дзеркалом та чистили зуби. Не наважився: так показово не звертала на нього уваги. Зробив це пізніше, коли вона жартівливо пукнула. Сказав, що вона огидна і пригорнувся до неї. Не відреагувала. Коли витерлися, а вона закінчила намазуватися кремами, вирішила підстригти йому волосся і зробити пілінгову маску. Погодився, пам’ятаючи попередні рази. У процесі косметичних заходів вирішив, що коли ляжуть, то зробить їй добре ротом. Як під час їхньої попередньої спільної ночі під час попередньої зустрічі. Але аж в ліжку зняла йому маску з обличчя, після чого лягла на нього усім своїм тілом. У цьому короткому замиканнi і напівпритуляннi було щось дуже асексуальне. Він не знав, що повинен робити. Впродовж вражаюче довгого часу не відчував також збудження. Коли нарешті його відчув, то запропонував іти спати. Лягли пригорнувшись. З небаченим досі спокоєм думав про свій від’їзд. (18-22 жовтня) ... / ... Слова з’явилися у правому вусі. Невпевнено, але з виразно збудливим полегшенням. Можливо з цього моменту знову мало бути краще. І гірше в кожній площині. Вухо затремтіло і тремтіння перейшло на долонь. Виразний признак переживання. Тіло лягло безсонно, а рука пересунула думки на дно чашки. Це з нічим не могло допомогти, але дозволило плавніше пережити різні образи, котрі непокоїли. Гупання дверей, котрі закривають. Виразно по всьому тілу. Знову став дитиною. Лежав на плечах та зменшувався. Ще хвилину тому відставляв за собою чашку з кавовою гущою. Тепер вже не міг рухатися. Голова важчала щораз більше, i тіло знічувалося далі. Над ним похилилися якісь люди. Не міг детально їх побачити. Заледве нагадували людські істоти. Одна з них взяла до рук чашку і налила в неї віскі. Потім вливали йому до рота алкоголь з кавовою гущою. Не знав, з якою метою, але не пручався. Від тепер хотів сам моделювати всі візії. Западав у собі і часом виринав на коротку мить. Тоді міг змінити позицію. Вважав, що це допоможе його самопочуттю і на мить віджене холод. У підсумку це небагато давало. З’являвся його власний голос в голові, але не хотів його. Йому залежало на голосі однієї конкретної людини. Тої, котра іноді лежала біля нього або на ньому. Кожен рух котрої чув майже впродовж всіх ночей. Безумовно, в самій природі кохання, в такій, що являється нам в її первинній, тваринній формі є щось трагічно деструктивного, в непереможному інстинкті штовхаючому самця i cамицю до поєднання своїх нутр в шаленому cплетінні. Теж саме, що об’єднує їх тіла, віддаляє з деякої точки зору душі, коли беруть себе в обійми, їх ненависть дорівнює коханню, і передoвсім борються, борються за третього, котрий ще не існує. Кохання – це боротьба; існують види тварин, у яких самець після копуляції знущається з самки, а також інші, в яких самиця пожирає самця, котрий вже виконав активності запліднення. Сказано про кохання, що воно – взаємний егоїзм. І справді, кожний з коханців намагається заволодіти іншим, прямує за його посередництва, не мислячи про це, ані не беручи це собі за ціль – до власного увіковічнення, прямує в результаті цього до власної розкоші. Кожен з коханців є для іншого безпосереднім знаряддям розкоші, oпосередковано ж – увіковічненням. У такий спосіб вони є панами та рабами; кожен з них є по відношенню до іншого водночас паном та рабом. Ніщо. Він oпинився в ванній кімнаті. Стояв якусь мить перед дзеркалом. З підлоги підняв жменю свого розчесаного волосся. Приклав його до голови і дивився уважно. Порівнював себе декілька разів в обох виглядах. Було добре. Могло бути краще. Або навпаки. Не мало це однак більшого значення. Переклад здійснено за підтримки Інституту книги (Краків) у межах програми Sample Translations © POLAND. Павел Ожел (нар. 1985 року у Мадриді) – прозаїк, мистецтвознавець. Автор 6 книжок, серед котрих збірки оповідань та експериментальної прози. Найновіша книжка “Надзашлюбини” (видавництво Papierowy motyl, Варшава, 2017). З вересня 2017 року – виконавчий редактор Державного видавничого інституту (Варшава) ›››

Prejudice and Aggression are Still Present in Society

A conversation between Ukrainian and Croatian artist took place after Igor Grubić's lecture in the framework of the Visual Culture Research Center project "Kyiv International – '68 Today" at the House of Cinema in Kyiv ››› Mykola Ridnyi – Igor Grubić

Одни в новогоднюю ночь

Выбор провести ночь на улице, самостоятельно разделяя общее празднование, позволяет острее ощущать и отражать не столько личное, сколько коллективное переживание отделённости ››› Евгения Белорусец

Молочная кухня, 2

Начало здесь… Причём первая часть вполне цельная, если не как молоко, то в смысле самодостаточности, и я бы не писал вторую, если бы в альбоме не осталось ещё несколько картинок. Вторая часть, судя по черновику, более мрачная, ближе к чёрному молоку Целана, ну да... Если в первой присутствует эрос, пусть и немного странный, весь этот советский промискуититет, возможно, избыточный… то во второй части танатос, тоже странный в свою очередь, но всё-таки... Плюс как бы сказать… проекции “внутреннего каннибализма”, как можно назвать процесс, в ходе которого мой внутренний рисовальщик почти съел уже писателя… На словах это не так уж мрачно и звучит, по-моему, даже весело, но на картинках ››› Александр Мильштейн

Лінa Екдаль "Збіркa поезій"

Prostory пропонують для прочитання вибрані вірші Ліни Екдаль з книжки "Збірка поезій" (2012), обкладинка котрої виконана у стилі шведської "Біло-синьої марки товарів" з кооперативного супермаркету від 80-их до 2000-их років.

9789146221579

Prostory пропонують для прочитання вибрані вірші Ліни Екдаль з книжки "Збірка поезій" (2012), обкладинка котрої виконана у стилі шведської "Біло-синьої марки товарів" з кооперативного супермаркету від 80-их до 2000-их років. Поезія Ліни Екдаль була опублікована давніше в Україні у перекладі Левка Грицюка у збірці "Про бажання стати виразною як людина" (Київ, 2009) та "18 поетів з Гетеборга" (Тернопіль, 2009-2010). Prostory пропонують для прочитання вибрані вірші Ліни Екдаль з книжки "Збірка поезій" (2012), обкладинка котрої виконана у стилі шведської "Біло-синьої марки товарів" з кооперативного супермаркету від 80-их до 2000-их років ›››
Простори публікують підбірку текстів американських поетів-бітників у перекладах учасниць перекладацької групи VERBація — Тані Родіонової, Юлії Дідохи, Вероніки Ядухи. Найбільшою і найтривалішою перекладацькою роботою групи «VERBація» став переклад текстів американських поетів-бітників ›››

Молочная кухня, 1.

Александр Мильштейн

Нові вірші

Василь Лозинський

Заробітчанський блюз

Петро Мідянка

Рассказы и рисунки

Павел Зальцман

Повість (фрагмент)

Вадим Мірошниченко

Колишній, інший...

Віктор Неборак

Ceci n'est pas un Клейн

Сергей Клейн

ДАВИДУ ЧИЧКАНУ*

Сергей Клейн

Какого черта сердца замотали тряпками

Михайль Семенко | Елена Вогман

Гідність

Олег Лишега

Лена в опасности

Евгения Белорусец

Інша країна

Василь Лозинський