29 липня 2020

Уляна Вольф. Холодні страви

У віршах Уляни Вольф омонімічні значення різних мов або використання іншої мови (у різних текстах це англійська або французька) переважно переданo російською. Італійське слово “mappa”, наче перехрестя та карта подібних значень у школах двомовного Південного Тиролю (з італійської: “карта”, а німецької: “пенал, футляр”) передане польським “mapa”, тобто “карта”.

У циклі віршів “Холодні страви” зі збірки Мій найпрекрасніший ленґевіч” (“Meine schönste Lengevitch”, kookbooks, 2013) авторка на противагу оригинальним холодним стравам за алегорією до єдиної мови, нації, народу та однієї теплої основної страви-гарніру в каструлі виражає “мовний скепсис”, який притаманний також поезії Стефана Маларме. 

                           

       З німецької переклав Василь Лозинський

 

 

 

                  Замість батьківщини
я тримаю перетворення світу – [1]

                                                                                       Неллі Закс 

 

МАПА

 
чим є місце проживання? місце проживання
це хрестова карта. чим є перехрестя?
 
на закоркованій говірці лісів 
перехрестям є слово дерево. чому
 
“батьківщини грають у повітрі в карти”?
 ніхто не бачив як країни коли-небудь ішли додому.
 
дерево у лісі подібності мови у картярській грі – 
хрестова карта. з його деревини
 
на карті зроблені хрести. 
країни зазначають своє місце проживання. 
 
та кладуть пера назад у свій футляр. 
що таке мапка? назад.

 

                                            з Неллі Закс

 

 didot

Верстка поеми Стефана Малларме "Кинутий жереб ніколи не скасує випадку"

 

 

ХОЛОДНІ СТРАВИ

 

               Моя мова та я не розмовляємо одне з одним, нам нічого сказати. Що мушу знати – знаю,  холодні страви їй подобаються більше за гарячі, навіть кава не повинна бути гарячою. Авжеж, це мене турбує.

 

        Ільзе Айхінґер Моя мова та я”

 

           холодна юшка, холодна юшка зрозуміле та окреме та принципове принципове питання, яке слід поставити.

 

       Ґертруда Стайн Ніжні ґудзики”

 

 

I

ось так починалась казка, нам подавали, паруючу страву: 
давним-давно, як скатертина-самобранка ще допомагала. певний вид прямого зв’язку з предметом, стелись, правильне слово розставляло тарелі, смачно, країна звісно у зачарованому наминанні. така мала відстань між стравою, думкою, ротом та рукою, що ніхто туди не падав, або ж не тримався за другу, яку та годувала. ніколи не нагромаджувався брудний посуд та тим не менше – для всіх було одне рагу.

 

II    якщо ж наставали дні, коли слів головних страв більшало. відстані росли, можна було провалитись, чули одне одного та неясне також. тарілки не наповнювались, скатертина-самобранка: нету уже. натомість понад усім витали меню з неоднозначними водяними знаками, бліді списки, які м’яко виливались, кожне, мовляв, було бажаним інвентарем, кожен відміряв сприйняту прохолодно відстань, обезсутнену річ. суголосся мало значення, де пісні ревли, мерехтіло желеподібне. желеподібне. іноді допомагало, як у схожі ситні часи, слова промовляти тричі.  
 


III
  тому мандрували не голодаючи. тужили тільки за вареним та зерном, вінками колосків, також солодкою кашею, розмішуваною тутешньою рукою. бо вcі перетравлювати, розуміти, на такого виду учті навчені: мова, думка – це одна страва. отож воліють у тиші кормити, а тоді аж метикувати. навіть основний бард зі своїм червоним знаменом, мовляв, наказав замінити напис урочистої стрічки, називався коропом, був рибою року, такий улов. проте жоден з молодих парубків-рибалок не міг обгрунтувати його німоту.        
IV
 
якщо казка, здавалося нам, просто майже пінилась, жувалась. при чому ми знали інші мистецтва, холодні страви. ми знали про батьків з таємних бригад письменників, які ніколи не довіряли б столу, який власноручно б не оздобили, і якщо це не стіл, лиш скатертина, і навіть якщо це не скатертина. на узбережжях пікнікові бригади символістів, спрямовані у сторону приливу, вмілі бригади складання, з їхнім даром до віял[1], складених серветок, зрештою бригада гарніру “останього крику”. вони вкрали знання старшого кельнера про обходи, привезли нелегально та розподілили. їхні підноси були мольбертами з вареним, маринованим: волованами [2], світи-відволікання. о паруси їхніх канапок, о базиліку, ущипнутий товстуне Круть: вони прямували до нас. 
 
 



новини з неотеплюваних регіонів, необгрунтовані, які ми отримували. як заповнюється простір, який залишає кісточка, зелена далечінь, гніздо каперсів? відповідь солона, на мушлях, припорошений сніг: наробив діл, доки ніхто не вимагає основної страви, нас вважають ласунами, проте ми переміщаємо з місця, наша кімната в очікуванні гостей,  ячейка в саду – кожна вирізблена в сусідському фризі редиска, квітуча, ніби розважає, пересунутий рот. на відстані общаємось, якщо не у прихистку, тепер ще справи для інших казочок, якщо не так – тоді голодні дурники. 
 


Переклади віршів зі збірки "Несправжні друзі" та додаткові переклади
зі збірки "Мій найпрекрасніший ленґевіч” читайте тут.

 


[1]

Підчас втечі, яка велика учта на шляху –    Загорнута у скатертину вітрів ноги у молитві піску, який ніколи не може сказати амінь бо мусить з плавника у крило і далі –    Хворий метелик скоро знову знатиме про море –  цей камінь з написом мухи дався мені у руку –   Замість батьківщини я тримаю перетворення світу – 

 

                                  Неллі Закс

 

[2] Алюзія на два вірші “Віяла” Стефана Малларме. 

[3] Волован – французька випічка зі слоєного тіста у формі вежі