10 квітня 2020

«Ломают тебе черепушку, а потом накладывают музыку»

 

Розмова кіно-режисера та відео-есеїста Сашка Протяга (ТС) з учасниками експериментального театру Theatre Company.t: Іваном Голубом, Анастасією Гричковською, Олексієм Мінько та Владиславом Добровольським. Учасники(-иця) розмови проблематизують конфліктні теми, що неминуче впливають на мистецький процес. Серед яких: вертикаль влади та горизонтальна взаємодія, інституціональне та вуличне насилля, добровільна та примусова прокрастинація.

Як в якомусь фільмі 2090-х про суворі 2020-ті, в найближчому магазі до найповажнішої в Дніпрі галереї Артсвіт не приймають банківські картки. Продавчиня довго шукає ганчірку, щоби протерти тетрапак соку Мультифрукт від пилюки. “Это свежая пыль, вы не думайте”, каже вона. Я повертаюся в Артсвіт, куди театральна компанія .t попросилася на репетицію. Перед будівлею розташовані дерев’яні модулі, які в українських містах традиційно символізують готовність малими проектами змінювати великий міський простір на краще. Модулі затиснуті між інтенсивним рухом на вулиці та досить вузьким тротуаром. “Тут вообще можно находиться?”, кумедно недоговорює питання хтось з компанії. Ми заходимо всередину галереї та, як у страшному сні, який нам насниться за кілька тижнів, коли почнеться епідемія covid-19, дуже небезпечно п’ємо сік Мультифрукт по черзі з одного тетрапаку.

 

 

Репетиція починається з перегляду уривкa з фільму “Examined Life”, де Джудіт Батлер і Сунаура Тейлор гуляють по Нью-Йорку. Перед репетицією, ми теж ходили на прогулянку містом з одним з учасників театральної компанії Олексієм Мінько. Немає сенсу займатися мистецтвом лише в дозволених місцях і вже давно розробленими й очікуваними методами, бо найсуттєвіші зсуви мають відбуватися саме у формі. Під впливом розмови з Олексієм, я намагаюся перекрутити ідею інтерв’ю у молодих сердитих режисерів та режисерок на щось проміжне між плейлістом побачених на вулицях Дніпра урбан-глітчів та інтимно-деструктивними ковтками солодезного соку зі спільного українського тетрапаку.

Учасники (-иці) компанії просять уникати питань про взаємодію із закладом, де вони вчаться, бо їм, скоріш за все, за відверті детальні коментарі щодо системи навчання буде непереливки. Рік тому дебютну кінематографічну роботу Олексія Мінько і Станіслава Мустаєва силами викладачів та батьків студентів примусили видалити з Ютюбу. Видалений з Ютюбу і життя фільм “Пытки розовым пакетом” опинився в шорт-лістах найкращих фільмів 2019 від редакції Cineticle. Все, що лишилося від фільму “Пытки розовым пакетом”, зафіксовано в п’ятихвилинному тексті на ютубі[1]. Конфлікт нікуди не зник і не зникне, але тепер студенти осмислюють свій стан в глибшому підпіллі, ніж будь-коли.


[1]

 

 

CT9 copy   ТС: Як ви взагалі може окреслити себе і те, що ви зараз робите разом? Хто ви всі разом в цей момент? Іван Голуб: Що ми робимо? Ми театр робимо. Горизонтальний. Анастасія Гричковська: Ми розкриваємо все, що нас турбує. Те, що є у нас, або у просторі, де ми працюємо. Ну і шукаємо нові комунікації, напевно. Які будуть адекватними до сучасності. І це звичайно резонує з місцем, де ми навчаємося, де взагалі не дають ніяких комунікацій, і можливостей зрозуміти теперішній час, і одне одного, і театр.   Олексій Мінько: Але ми розбираємося, що може бути інакшим, протилежним. І в протилежності знаходяться відверті штуки. Ми намагаємося не сфальшувати. 

    ТС: Ви зараз працюєте над перформансом про досвід насилля у великому місті. Про постійну тривогу, маршрутки... І цей мертвий театр Дніпра – це ще одне насилля, про яке не можна відкрито казати. І я був дуже здивований, коли ви згадували про гопоту, тому що в мене було розуміння, що гопота вже зникла. Я думав, що я вже можу спокійно ходити будь-якими районами. І хвилюватися більше про інституційне насилля, ніж про вуличне. Тобто про пресинг з боку інституцій. Як ви думаєте – може кожна вікова група просто стикається зі своїм насиллям? Для кожного віку треба розрулювати якісь свої проблеми? Чи може насилля цих інституцій пов’язане в цілому з насиллям в міському просторі? Владислав Добровольський: Я такую тенденцию заметил у представителей гопоты, что существует культ насилия. Если посмотреть, как они ведут себя в социальных сетях, как они оправдывают своё поведение, становится понятно, что они осознанно культивируют насилие. Все эти офники, забивы, видосы, где кому-то черепушку ломят... Раньше такого не было, а сейчас очень эстетизируют насилие. И проявляют это в жизни, к сожалению. Ломают тебе черепушку, а потом накладывают музыку. Совершение преступления не вытекает из какой-то необходимости. Мы тут не говорим про какие-то жизненные обстоятельства, когда людям приходится совершать насилие. Мы видим просто, что такая культура зародилась и существует. Где она началась - непонятно, но это факт. Это всё выглядит, как насилие ради насилия, как в песне у Swans – Power for Power. Насилие им нравится. И это нельзя объяснить социальными факторами. Это насилие отличается от ситуаций, когда тебя, например, грабят. 
Іван Голуб: И оно поэтично очень. Они его воспевают, как это классно. ТС: Але просто цікаво, чи є якийсь зв’язок між пресингом цієї культури насилля заради насилля і пресингом інституцій?  Олексій Мінько: Ти сказав, що коли ти подорослішав, то насилля на вулиці зникло. А в мене навпаки – я міг провокативно вдягатися до 18 років. А потім, коли вже люди побачили, що я вже достатньо дорослий, щоби мене можна було покарати за те, як я виглядаю, тоді в мене почалися проблеми. Тому для мене різниця між інституційним насиллям і вуличним – це колоніальне, в якомусь сенсі, питання. Щоби дійти до музею або інституції, треба пройти через вулицю. Треба вижити на вулиці. Для мене – це проблеми багатих, які в Європі можуть безпечно дійти до галереї, навіть якщо вона знаходиться на периферії. Я не можу. Бувають випадки, коли просто складно дістатися до виставки. Я рефлексую під час виставки скоріше про те, як мені складно до неї дістатися, ніж про те, що висловлювання тут, на цій самій виставці, гівняне. Але коли я бачу в текстах інституціональну критику, я можу бути з нею абсолютно згодний. Але займатися нею я не можу.

   ТС: Я помітив перед інтерв’ю, що ви багато розмовляєте про прокрастинацію. Я подумав, що, може, прокрастинація – це якийсь протест, проти того, щоби йти через вулицю в музей? Що означає прокрастинація для вас? Чому ми не встигаємо? Або не толеруємо, коли хтось не встигає? Владислав Добровольський: У нас 7 человек ушло из команды из-за прокрастинации.  Олексій Мінько: Були люди, які просто тусувались з нами. І нічого їх не хвилювало з того, що нас хвилювало. І були люди, які теж тусувались, але їх все дійсно хвилювало. Ось тут ця межа. Тусуватись – не погано. Погано – це коли ти тусуєшся під знаком, що ти вирішуєш певні проблеми, але ти їх так і не вирішуєш. Але не збрешу, якщо скажу, що почуття вини нікуди не йде. Досі шукаються причини, і навіть зараз, чому люди не можуть спровокувати себе на діяльність. Чому вони її відкладають. Ми досі рефлексуємо, за що можна виганяти і що можна називати діяльністю взагалі. Це питання живе, воно вирішується в кожному проекті. В кожному рішенні. І цим рішенням є, наприклад, горизонтування всього, що ми робимо. ТС: А в чому полягає ваша горизонтальність?  Владислав Добровольський: Мы пока росли, имели опыт с академическим театром; и он настолько НЕ горизонтальная вещь, что любой отход от него - это уже такой эксперимент и такая свобода! Даже есть книжечка такая, написанная в начале 20 века – “Этика” Станиславского. И краткое содержание этой книжечки – это догматы, типа есть режиссёр, есть актёры. Актёры ни на что не имеют права. Всю свою личную жизнь они оставляют при себе. Существует только спектакль, и они существуют ради спектакля, слушайтесь и повинуйтесь, примерно так. 


  ТС: Кожний і кожна з вас відчуваєте різницю між режисером в собі та людиною, яка грає? Ви відчуваєте себе режисерами? Владислав Добровольський: У нас лише так всё и происходит. Анастасія Гричковська: У нас немає такого поняття, як режисер/режисерка. І акторів теж. Скоріше перформери.  Олексій Мінько: Тут є інша проблема: хто курує цих режисерів. Курує цих художників. Універсальних людей. Вони зібрані, і вони діють вільно. Але в певній структурі. І та точка, з якої йде та структура – її ще треба ставити під сумнів. Чи не треба? Оце головне питання. Ми орієнтуємось на Віктора Вілісова, бо він працює на такій межі. Він робить речі максимально горизонтальні. Він робив проекти, де давав все людям на самотік. Але він пише, що потрібний фільтр смаку. Оце живе питання, яке вирішується щоденно. Анастасія Гричковська: Так, але він працює з людьми, яких він все ж таки може набрати, і з якими він близько не знайомий. А в нас коло досить вузьке, і ми добре одне одного знаємо. І тут ми завжди ставимо під сумнів одне одного і корегуємо не через призму однієї людини, яка підбирає щось, але через призму погляду кожної людини.  ТС: Тобто у вас не один кураторський фільтр, а набір фільтрів? Олексій Мінько: Кураторський фільтр, який є у кожного… Рішення не може бути прийнятим без запитання, чи це підходить усім. Владислав Добровольський: Мы голосуем буквально, берём и голосуем. CT10. Місце, в якому мав проходити наступний перформанс під назвою “Дуже важко розслабитися”, закрили на карантин. “Дуже важко” перетворилося в “Майже неможливо”. Те, що  раніше вважалося психологічною проблемою, викликаною емоційними перенавантаженнями і панічними атаками, раптом перетворилося на рекомендований і навіть затверджений наказами влади стиль життя. Кімнати-схови об’єдналися комунальними коридорами Інстаграм-проекту, де ретранслюється досвід ізоляції. “Неважливо, ізоляції через карантин чи ізоляції від постійного страху болю і насильства в повсякденності.”