20 квітня 2019

Богдан Задура "Тиша"

Богдан Задура — польський поет, прозаїк та перекладач, літературний критик та редактор літературного журналу "Творчість". Мешкає у Варшаві та Пулавах коло Любліна.

Вірші Богдана Задури в Україні видавались зокрема у книжці "Поет розмовляє з народом" (2007 р. ) у перекладі кількох українських поетів та у новіших недавніх перекладах. Богдан Задура автор численних збірок поезії та прозових книг, перекладів з української, угорської та англійської мови.

У перекладі Дмитра Павличка з польської з'явилася недавно книжка віршів Ярослава Івашкевича "Вежі", а у найновішій поетичиній публікації "З польського блокноту" автор в тому числі полемізує з поетикою Богдана Задури та арґументує потребу в римованій поезії в час війни.

Поема "Тиша" була опублікована 1989 року в часописі "Акцент" та в однойменній збірці віршів у 1994 році і належить до найважливіших ліричних творів польської літератури і є певною відповіддю на ритмічність вірша ірландського поета Майкла Лонґлі.

  Воєнний стан, що тривав у Польщі з 1981 по 1983 рр., мав на меті призупинити опозиційні протести. Автор описує події з особистої перспективи, але тим не менш, це дуже детальний документ цієї епохи.

Bohdan Zadura Fot. Marek.S Zadura
 

                                       Фото: Марек С. Задура

                                           Переклад з польської Дмитра Павличка

 
Не гнівайся, що не пишу,
та як писати в таку тишу?
До мене теж листи не пишуть;
це доказ, — я тобі скажу, —
що змінюється все на краще.
Оце відродження боляще
вдягнутися повинно в плоть
убитих; так було стокроть,
  
так мусить бути — гасло смерті.
Я вчора вранці на конверті
твого листа уздрів печатку:
ОЦЕНЗУРОВАНО! Спочатку
я остовпів. Цього ніяк
не ждав. А на печатці знак —
три цифри, то число похмуре
скриває майстра від цензури,
 
мисливця на твої ідеї,
того, хто в тьму душі твоєї
вдивлявся ще переді мною.
А якби ти його жоною
була, — це неймовірна річ!
— та досвід учить: так буває, —
та цифра, що його скривае,
була б побільшеною втричі.
 
На схилі років сімдесятих,
в часи червоних короляток,
ми жартували, мудрі й браві,
щоб щось змінити в цій державі,
нам інтервенції із неба або
Бригад Червоних треба;
не вірив я, що в нашім краї
нас доля Ольстера чекає.
 
Моя кохана, на дорогах
нас гине більше, тож нічого
не сталося. Що тут казати —
таж кінець світу йде на рати,
а вже, звичайно, не в кредит,
це знає кожен ерудит,
і помиляються зануди,
вважаючи, що гірше буде.
 
Дві ластівки — ще не весна.
Гомулки сміх їдкий луна,
хоч він сміятись вже одвик.
І розлетівсь твій черевик...
Я слухаю, але не чути,
заглушують оті банкрути!
Я знаю, що тебе побачу,
та не таку вже, іншу, кращу.
 
Клясти хотів би я, ачей
нема триваліших речей
од нас; живем, а ідеали
всі наші впали і пропали,
хоч ми хотіли в них тривати,
та їх нема... як дим од ватри...
Пригадується Стаф. Чи знову
нам з диму починать будову?
 
Хто тне мечем, той... Що за відчай,
вертаємось в середньовіччя.
Б'ють палицями об щити,
вночі ми боїмось пройти,
та нас просвітять, і немало.
А на обличчі — вже забрало,
і вертоліт хурчить весь час...
Йти на щити? Єдиний шанс?
 
О цій порі щось має бути
у телевізорі. Нe чути.
Відкрутку батько мій бере
і влазить в те єство старе —
є звук і образ, — о мій Боже,
мій батько гордий — все він може,
зремонтував він апарат,
і дуже сам від цього рад.
 
В дні перші грали нам Шопена,
він геніальний був артист,
допоки запрацює сцена,
на все він мав чудовий хист.
(тепер, — не гнівайся, мій краю, —
тремчу, коли Шопена грають),
та сам Шопен не дасть всім ради,
фальшивий тенор із естради
 
кричить, як Польща дасть наказ,
співатиме він раз у раз
з кумпанами; а на екрані
промовець славний при улані,
вечірній університет,
розмови точаться, як мед;
про що? «Анархосиндикати»?
Та ми їх встигли закопати.
 
На розпал? Ми? Біда довкола,
бо помилялись певні кола.
Нарешті, вже при засинанню
йдуть фільми про війну останню,
і хтось новий щодня, панове,
стає з народом до розмови,
і має він вимову щиру,
в мундирі сам чи й без мундиру.
 
Показував екран щорання,
що в Польщі має буть повстання.
Якийсь наляканий піжон
демонстрував забутий схрон,
три люшні, сховані у лісі,
стару рушницю в темній стрісі,
здалека — вибухи вогню,
ох, готували нам різню.
 
Шепнув би я тобі на вушко
— де ліжко? Де ти, щебетушко? —
що я в безпеці вже тепер,
бо там, де є повстанський ґвер,
у тих уявних арсеналах
немає бритви! Що за спалах
фантазії — отож мені
всі ті страшидла не страшні!
 
Ти до пори. Я до пори.
Кінець прийде цієї гри.
Брехня так само тимчасова,
і ми, і ліс, де гарні дрова —
минеться все. Лиш не минає
та дружба, що її немає,
і каменем не збити шиби,
що ніби є й зіб'ється ніби.
 
Прусак редактор книжку пише
про право війн, а пан Русак,
що називаеться Францішек,
то — прокурор! Хіба не так?
Не 6уду ставити питань
ономастичних — на них свищу,
та коли тисне щось гортань,
сміх кожен має вартість вищу.
 
Все до пори. Лиш це ми знаем.
Було й нема. Так відкриваєм,
що консерваторами бути
хотіли б ми в години скрути.
Причетний я до цього факту:
живем, немов після інфаркту,
зі шрамом, вписаним значками
до електрокардіограми.
 
Жив батько до пори. Та ні.
Завчасу вмер. В той день мені
не думалось, чому він в шафі
старих шукає фотографій.
Зайшов я в дім своїм звичаєм
(надворі вітер бичував
дерева), батько мій мовчав,
Втім, так сказав мені за чаєм:
 
(Увага! Рима на контролі!)
— Та віє. Певно, хтось в Кремлі
повісився, — питав поволі, —
Військовий стан? На всій землі?
Питав, чи довго цей бардак
триватиме, бо, так чи сяк,
він мусить сісти на лопату...
Я відповів: — ще довго, тату...
 
Він з'їв обід. Помив тарелі
і вмер, прилігши на постелі.
В четвер, коли віддав він духа,
о другій радіо ще слухав;
щось в апараті стало клацати,
був березень, день вісімнадцятий —
о Боже, пам'ять схорони —
сімдесят п'ятий день війни.
 
Лежав спокійний у каплиці
шпитальній. На його обличчі
знак агонального кінця
вже зник, він гарний був з лиця.
Я віко клав на домовині
і знав, що є щось у людині,
щось більше, аніж плоть сама.
Душа. Але душа німа,
 
без голосу. Нема. Не чуть!
Йдучи із ним в останню путъ,
я мовив Богу в час моління,
що вірив би у воскресіння,
але просив би лиш, якби
мали відкритися гроби,
то було б добре, щоб Син Божий,
поставши з мертвих в день погожий,
 
зміг воскресити не лиш тата,
але й ті сонечка й телята,
що їх порізали й побили,
щоб зміг підняти із могили
і той букетик, що до ями упав,
окроплений сльозами,
ті квіти жалощів малі,
також поховані в землі.
 
Півроку тому вмер мій тато.
Що значить вмер? Де його взято?
Той не боїться, хто в печалі.
Нехай на вічному причалі,
допоки Бог нас не з'єднає,
йому зоря ясніша сяє, –
та свічечка мала й свята,
запалена біля хреста.
 
А тут нам треба йти щоднини
через трупарні, через кпини,
через контролі, через брами,
через листівки, бійки, драми,
під наглядом писати, спати,
не терти очі, як болятъ,
і завжди вчитись пробачати,
в собі глушити крик проклять.
 
В білизні нашій хтось гребеться
і думає, що він вдереться
між наші стегна й животи
і зможе нас перетягти
до себе — сотворіння глупе,
зневолити хотіло б нас.
Але доможеться якраз
щось іншого (то значить — дупи!).
 
Оргазм не бреше. Ось вам чиста
вся правда, хоч і не врочиста.
А шпик не зна, що ми студені,
що винен він в цій дикій сцені,
що не здамося його волі,
бо з'їли ми вже бочку солі,
старається дарма, псявіра,
без ката може жить офіра.
 
А скільки можна виставлятись
на ваш принижувальний ляпас,
підносить те, що вже розбите,
щось ціле з нього знов ліпити;
яке вам діло — в тих чи в сих,
чи за, чи проти виступаю,
все розлетілось, вже не дбаю
за «янголів сторожових».
 
Фільмують люд на тротуарі
— хто сам іде, а хто йде в парі,
«Он ту четвірку!» Погляд в корінь,
немає часу для повторень.
Скрекочуть камери. Машини
шукають скрізь лиця людини,
собаки їздять, очі камер –
туди, де підозрілий гамір.
 
Молодиків десяток з ЗОМО[1]
всіх переписує – відомо:
тих, що відходять з променади,
і всю ту молодь без пощади
легітимують – от біда,
шкідлива парость молода;
пишіть, готуйте їх за ґрати,
та всіх не вдасться записати.
 
Мене не записали. Я,
із цього видно, не хлоп'я!
Війна. Обклеєні вітрини:
Задумайся, громадянине,
що пишуть: СОЛІДАРНІСТЬ НИНІ —
А ЗАВТРА — УСПІХ У КРАЇНІ;
ось картка в ліфті, дивний друк:
«Орла не переможе крук!»
 
Вже кілька місяців по тому
тяжкому погребі додому
я йшов од матері вночі;
і чулась трохи сливовиця в ногах,
та йшов я, як годиться,
не заглядав попід кущі,
втім, бачу: міліційна «ниса»[2]
блищить, немов потвора лиса.
 
Я не хотів звертать з дороги,
бігцем я йшов, бо змерз у ноги,
а з авта вискочило троє,
наставили на мене зброю.
Сюди! Стаємо біля брами.
«Дай паспорт! Звідки йдеш?» — «Від мами!» —
Я відповів елементарно,
вважавши, що брехать негарно.
 
Дивились в паспорт і сказали,
що йду не через ті квартали,
а я доводив: — ради Бога,
таж найкоротша ця дорога!
А з того дому, де аптека,
з'явилась гірша небезпека —
цивільний вийшов: «То ти, панку?
Тверезим будеш ти до ранку».
 
Арешт людини серед ночі.
Я ще живу у цім замроччі,
бо думаю. А він мені:
«Пане магістре, то вже ні!»
Я сів у ліфт, а спомин — далі
я дома спав, як у підвалі.
Спав, як дитя. Мені в обличчя
дивилась маска таємнича.
 
То все — війна. Магістр, аптека,
паперів міліційна тека,
і тайних поліцаїв каста,
пивниця, де нема лікарства,
а лиш блювотина, а ще той
самогон, що скрізь тече,
і я, здається, трохи п'яний,
оце вертаюся від мами,
 
й та свинка просто з-під ножа,
така чудова, ніби рожа,
коли у двері «служба Божа»
вже стукає й тремтить душа;
вони не бачать поросяти,
але в пригоді тут свиня,
то — шанс, аби свинею стати,
вгостити «службу» й так... щодня.
 
То все — війна. Чарки і дзбанки,
пророцтва мудрої циганки.
То драма й фарс. То роверист,
що голий мчить під людський свист
до книги Ґінесса, то та ж
«Політика» в кіосках «Руху»,
що ніби пише про розруху,
та не зникає, от і зваж...
 
Мене старий таксист питає: —
«Чи пан оте гівно читає?»
А я відповідаю так:
«Як нема риби, буде й рак!»
То все — війна. Ті люди в цвілі,
гірка горілка на весіллі,
подібне слово до цукерка:
«Нема то, як було за Герка!»
 
Бачиш, кохана, хтось вмирає,
а хтось листки перегортає
його паперів. Пожовтілі
картки, квитанції з артілі,
учительські свідоцтва, квити
на все оте, що знав робити
мій батько, все в бумагах є,
та здивування в тім моє,
 
що з мови фінської підручник
знайшов я; зошит зі словами, —
він це приховував роками, —
своєї тайни добрий ключник,
бо я про це не знав нічого;
(була англійська мова в нього,
і те знання ставало чинне
лиш після доброї чарчини).
 
Від тих людей листи знайшов я,
що дякували і здоров'я
йому бажали за підмогу,
рецепти вин із плоду глогу,
нотаріальні документи,
що виясняли всі моменти,
хто і за ким ішов на світі
ще в дев'ятнадцятім столітті.
 
Я взяв ті акти жовтуваті,
тепер вони в моїй кімнаті;
і мікроскоп я взяв додому
(належав він іще — малому
мені), хотів я також взяти
велосипед, та в жодне авто
він поміститися не може, —
тож їдь на ньому сам, небоже.
 
Потім зійшов я у пивницю
і не одну знайшов дрібницю
важливу дуже: мідну миску
(бабуся мила в ній редиску)
і дідів гиблик півметровий
(а дід був майстер гоноровий),
і вістря з гиблика я взяв —
ще гостре, — й між книжки поклав.
 
Я бачу дідуся в городі;
закопує він з батьком скриню
з горілкою. Буде в пригоді
і берегтиме господиню
й господаря у час війни;
(бабуся мала віщі сни
навала йшла на нас, як звірство,
не вірити в ті сни — блюзнірство)
 
Ховався я за їх плечима
і стежив юними очима,
чи хтось не підглядає збоку
на всю ту дідову мороку,
чи хтось не йде на наші біди,
а хвіртка скрипнула... сусіди.
І землю свіжу батько й дід
затоптують – усе, як слід.
 
Горіхи сохли й пропадали,
у шкарлупі молочні ядра,
хоч їх ніхто не крав, зникали.
Ах, вивірка ота ненатла
летить, як блискавка руда.
А мати каже: «От біда,
ця злодійка нас обкрадає,
тож хай сама плоди збирає!»
 
Було горище. Душний запах.
Приклеєне гніздо осине
до крокви, чорної з долини,
згори на ній лежала бляха,
в кутку висіло павутиння,
стояли зела, що rаздиня
їх поскладала тут колись.
Втім, кликали мене: «Озвись!»
 
Грушки у лозниці сушились,
пахкі компоти різдвяні
творитись мали з сушені,
і пирогам грушки ті снились;
і дерев'яні сохнуть нецьки,
ждучи, як зовсім по-мистецьки
почне зростати заміс тіста
пухкий і ніжний, як невіста.
 
Дідусь в неділю свої плечі
грів біля грубки, Службу Божу
по радіо він слухав, кожну
молитву сам співав, до речі,
клякав, де треба, а пізніш
він слухав крики з апарата
і гостру тріскотню, як ніж,
та все лиш при асисті тата.
 
Все зміниться, — ми так казали,
– тієї осені. Загати
поклали надовкола хати,
дубовим листям їх напхали.
Короткі хвилі! Ми вже їх
не чули. Витоптаний сніг
нам правду говорив сувору — вночі
нас слухають знадвору.
 
До студні стежка льодяна,
та підійти не маю права;
моя бабуся там кульгава
іде з відром (чи ж то вона,
чи ні, — не впізнаю крізь шибку,
вона, вона), іде, і видко,
як ревматизм — о болі й муки! —
їй покрутив і ноги, й руки.
 
Стою непевно на драбині,
дивлюся вниз, а піді мною
пивниця, далі темниною
накриті бутлі білі й сині,
і різні слоїки й горнята,
і в променях ліхтарні тата
я бачу в той момент, як очі
вже звикли до тієї ночі.
 
Я відчуваю знов фактуру
вапном побіленого муру,
де вистають цеглини голі,
пах скільченої бараболі,
вологий холод і краплини
води, що з мокрої стелини
на мене падають. Мені
вже треба братись в інші дні.
 
Там – років п'ять мені. На літо
приїхало дівча з Бидґощі;
все таємничістю сповито,
якимсь чуттям тривожним. Гості
спожили шоколад у плині...
Я скуштував також, донині
той смак я добре пам'ятаю;
як звалась дівчинка, не знаю.
 
Я пам'ятаю цукерничку
розбиту. Мали добру звичку
якісь дядьки, що присилали
нам з Арітону шоколад.
Ми подарунків страх чекали...
Тепер вже інший час і лад —
в підпілля бавляться дітиська,
в таємну пошту й бойовиська.
 
А телевізор грає. Люди
бідують, а ще гірше буде.
Але маленький Казьо з хмизу
вилазить, він забув про кризу.
Газету має, бідна пісне,
тепер од радості він трісне;
що пишуть інші — то дурниця,
як ганить інших — промениться.
 
Гукає жінка — просто шок! —
що в уряді нема жінок,
і домагається de jure,
щоб справи гандлю і культури
жінкам віддати — в голові,
звичайно, в неї дочки дві;
Цікава дуже точка зору:
жінки прийдуть — все піде вгору.
 
Дві сторони. Один народ.
Хтось мусить мати ложний рот.
Маніпуляції, промови,
спонтанне все, та все готове,
на кожній темі — пляма темна
(не має змісту жодна тема).
«...історія вам не пробачить!»...
(Я хтів би знати, що це значить!)
 
Немає в словниках «екстреми»,
та це питання вже окреме,
бо як політик хоче слова,
то в нього буде власна мова;
як ворога політик б'є, то на граматику плює.
І Зевса голова боліла,
як до такого ж брався діла.
 
І крутиться в нас каруселя,
ніхто не зна, де піл, де стеля;
кипить борня за чистість мови.
О, всі ті панії й панове,
що хочуть рятуватъ польщизну,
натуру мають чистолизну;
себе хотіли б вознести
у сяйві тої чистоти,
 
що хоче викинути з мови,
щоб вухо не вразить шовкове,
слова, для панночок страшні,
щоб так зробити, щоб ні-ні,
ніхто не мав у нас охоти,
за яйця вішати, щоб цноти
ніхто ніколи не втрачав,
щоб не казав: «я вас їбав!»,
 
щоб ті, що п'ють одну горівку,
не курву мали, але дівку,
щоб не писали в туалеті рядки
у поетичнім злеті:
«мене ти в дупу поцілуй,
як ти гадаєш, що я...»
Така то боротьба за мову,
що має принести обнову.
 
Готовий я аплодувати
тій чистоті й свою сваволю
обмежити на мовнім полю,
і думку Норвіда згадати:
«Дай речі слово відповідне»,
та все оте було б безплідне,
бо поетичних всіх красот
творцем найбільшим є народ,
 
тож аморально це не буде,
коли я сукиного сина
так і назву, бо мови сила
мені підвладна має бути.
Всі людські почування рівні,
і ті ласкаві, й ті розгнівані;
не можу я ділити їх,
бо був би то напевно гріх
 
проти природи і поезії.
Десь там на виспах Полінезії
а чи на пляжі в Сан-Франциско
все може обертатись чисто;
лежи собі, дрімай і милі
погладжуй океанські хвилі,
дивись в захопленні на маску
туману, що відходить в казку.
 
На відпочинку — приймачі
короткохвильні. Й ти мовчи.
Хтось там співає про блощиці.
Філософам не снятъся птиці.
Потрібна вже нормалізація,
хоч не одразу всюди. Нація
втомилася, це ж Божа кара.
Та шарпаєтъся знов гітара.
 
Як має хтось амбітні цілі,
хай ту гітару тягне з цвілі,
нехай вона не валенсує,
нехай себе нормалізує,
береться швидше до роботи,
виписує правдиві ноти
про пана із-за океану,
що службу нам зробив погану,
 
бо ж, за порадою дружини,
не дав він нам кукурудзини
ані одної — наші кури,
ще не народжені, поснули;
нехай у бройлерів очиці
загляне пісня і навчитъся
співати про важливі речі
й не бренькати у порожнечі.
 
А як народиться балада,
не добре складена, як звада,
що ятритъ рани, будить злість,
то хай сама себе об’їсть;
можливо, навіть — не за кару —
інтернувати б ту гітару,
хай стишиться недремна нудь,
хай струни трохи відпічнутъ.
 
Мій скарбе, сумно я пишу,
хоча життя ясноголосе.
Асизі краще від Каносси,
я на поклони не спішу;
пишу, як бачиш, все, як є,
мене не любить навіть пані,
що був я з нею на здибанні,
за чорнобачення моє.
 
Ці вірші не такі погані,
як ти вважаеш. При бажанні
читати можна. В чому ж суть?
Ці злі часи колись минуть.
Були ми в згоді. Я за тим
стою й сьогодні: бути краще
здоровим і багатим, краще,
ніж бути бідним і слабим.
 
Та більше я ціню свій досвід
за мудрих афоризмів розквіт;
пишу про те, що відчуваю,
хоч і римую. Добре знаю,
що не зловив я пана Бога
за бороду. Тут — не до кпин.
Я знаю — світ є лиш один.
Вона ж мені — не та дорога!
 
То, мабуть, гарно — від поета
жадати розуму. Прикмета
бунтарства, болю — навіть
сам цим забавлявся пан Адам.
І той, хто помисли почварні
плекає, мов свої жалі,
не знайде щастя в тій друкарні,
що ледь живе в моїм селі.
 
Та важко ті слова писати,
що мають їх цензурувати;
вже краще буть за листоноша,
але ж і в нього — кара Божа —
листів нема, і скринька плаче
порожня, удова неначе.
Як обірвати пустку, тишу?
Питаюся не для престижу
 
свого письма і на коліні
пишу в печальній самотині.
Не наш уділ — звичайне право
до радощів. Поволі, мляво
затягується наша рана,
але душа, болінням гнана,
вдивляється у власні сни
і бачить, ніби з далини,
 
дитину міста хворобливу,
що не звільнилася від впливу
трагізму нашого. Вона ще
почує клич бібліотеки:
знай, в попелі — усе найкраще,
«все недосяжне й недалеке,
і довго не живи, як ти
луною хочеш знов прийти...»
 
Він вже юнак (ота дитина),
і десь в Лазенках самотина
його веде в передчуття,
що буде мати він життя
велике! Ні, усе золою
зробилося, так ніби злою
рукою хтось повів. Безкрила
в його душі поникла сила.
 
Бібліотека прахом стала,
а біохімія сплітала
його коханки коси; він
спалив свої найкращі вірші,
а разом з ними й ті, найгірші...
А в сні я бачу з тих руїн,
що має всього він вже досить,
не дасть нічого й не попросить.
 
Йому циганка ворожити
хотіла. А навіщо жити?
Нащо нам знатися з судьбою?
Поспав би краще я з тобою! —
Він цвіркунам ще вірш напише,
про те, що все йде шкереберть.
Що пережити найтрудніше
кохання перше й першу смерть!
 
На самоті він опинився,
душа зробилась, як причинна;
згадає сам собі, що впився, —
навіщо? — А була ж причина.
Як п'є — то ще не божевілля,
а чути вже плач індіанський —
не Консул він, то не текіла
новий Бжозовський[3], чи Мохнацький[4]
 
вже марш до неба починає.
Чи міг би я його спинити?
Чи знае він, що мав би жити,
доки зима снігами грає?
Чи знає він, що з кимось треба
порозмовляти для спасіння...
Багато з нас потойбіч неба
вже опинилось; покоління
 
вже майже все на тому світі...
Розвіявся уже в повітрі
глибокий дух монахів Будди...[5]
А хто ж носити мертвих буде?
Світ замикаеться негайно,
а в пам'яті — лишень живі
(«Так», — мовив би живий Михайло [6]
і зморщив би уста криві).
 
Його здаля я заклинаю,
зітерти хочу ту гримасу
з його лиця, бо добре знаю,
що кожен має кобру власну.
Хто, маючи вже вік похилий,
піде шукати на могили
собі спочинку, як тоді, коли
були ми молоді.
 
Гаразд. Як бачиш у кіоску
знов « Twórczość» — лагідніє в мозку,
ясніше робиться. Одначе
все сплющилось, в душі щось плаче,
щось вижило, а щось убито,
і не кажи, що «наше літо,
а їх зима», не думай строго,
бо не злякаєш цим нікого.
 
Нам не забути. Ні. Забути.
Колони танків, льодом скуте
життя, і лютий крик сирени,
і тіло батька, вже студене...
Я прокидаюсь на зорі
і думаю, що помилявся
Колумб, і в тому є біда вся —
земля пласка, а ми — старі.
 
І виразно тепер я бачу,
що кожен має власну вдачу,
що дружба не триває вічно,
що все існує символічно,
що з мовлення не постає
нічого! Краще вже мовчати,
аніж молоти про своє ...
І логіку застосувати
 
можливо тільки в шахах. Крапка.
Це все. Кінець. Летить життя.
Сіризна, як старе сміття.
Цілую твої руки крадки.
Що написав я — не збагну,
чи вишлю це тобі не знати.
Кінець фатальний, хоч початок
був добрий, як на тишину.
 
                                                1982

[1] ЗОМО – змоторизовані відділи громадської міліції.
[2] «Ниса» — марка машини.
[3] Новий Бжозовський — мова, напевно, про критика Кшиштофа Ментрака (1945-1993), який високо цінив творчість Задури; Станіслав Бжозовський (1878-1911) — філософ і критик, прізвищем якого автор величає, власне, К. Ментрака.
[4] Мохнацький Маврикій (1803-1834) — критик, публіцист учасник листопадового повстання 1830 р.
[5] Глибокий дух монахів Будди — мова про «живі смолоскипи», про самоспалення, до якого вдаютъся буддійські монахи як до найвишої форми протесту.
[6] Живий Михайло — мова про Михайла Спрусінського (1940-1981) — критика і поета, який приятелював з Б. Задурою на початку його літературної діяльності.